Елеонора Андрущенко Казка про гідність
Елеонора Андрущенко.
Казка про гідність.
. За сімома горами, за дев’ятьма лісами була собі одна країна – Лебедія.
Це була країна любові та радості. Люди, що там мешкали, називались пелазгами або лебединами, бо часто заради бажання лету перетворювались на лебедів і відлітали в небо, але завжди поверталися додому. Від цього і пішла їхня назва.
. Була у них і своя царівна – Либідь, яка заснувала прекрасне місто Ки-Юв, що означало «пуповина землі» або «святе місце». І жили вони там дуже щасливо й весело.
. Пелазги були знаними на увесь світ музиками, і часто до них у гості приїжджали люди з інших країв, щоб послухати їхні прекрасні піснеспіви і почути невимовно гарну музику. Але не тільки на музиці знались ці славні люди. Як лебеді, долали вони величезні відстані, научали інших людей і в них навчалися, тому з часом країна їхня стала найбільш розвиненою, а наука та інші ремесла найдосконалішими.
. Не тільки крилами були вони схожі на лебедів. Вірність та любов уважали найважливішими рисами. І якщо юнак закохувався в дівчину, то ніколи не міняв її на іншу, а коли кохана помирала, то й юнак, наче лебідь, тужив і згасав, як свіча.
. Про ратні подвиги пелазгів ходили по тому краю легенди. Ніде не було таких вправних воїнів, таких швидких лучників, таких могутніх борців.
. І було у них три таємниці, що передавались від покоління до покоління. Перша така: усі лебедини були прив’язані до власної землі, наче пуповиною до матері, і в неволі довго жити не могли. Повертатись на рідну землю було для них важливо, як повітрям дихати. Друга таємниця – це любов до народу свого, бо вважали вони себе Одним Цілим від Одного Цілого й один без одного не бували повністю щасливими. А про третю нікому не розповідали, але кожен знав цю таємницю й оберігав від чужинського ока. І що то було, ніхто з чужинців не відав, бо заборона розголошення її грозила смертю.
. У країні існувала легенда, що коли втратять пелазги ці три свої вміння, то зникнуть у них крила і вони не зможуть більше літати, а з гордих і безстрашних людей перетворяться на рабів у власній землі. Тому так ретельно оберігали вони свої таємниці.
. Але й інших чудес не бракувало у цій казковій землі. Ах, які чудові плоди і зела росли на їхніх полях і яка смачна їжа була у них! Подорожні з інших країв заполоняли міста лебединські, куштуючи їхніх страв, запиваючи їх пахучим вином, купляючи чудові, вишиті пелазгійками строї для своїх жінок чи золоті прикраси неперевершеної краси, створені умілими ювелірами Лебедії. Усі вони називали місто Ки-Юв раєм небесним, що є на землі, для проживання простих смертних.
. Але, як це часто буває, не лише радість і захоплення відчували подорожні, оглядаючи міста та села чудової країни. Добре й гарно було б усім жити на світі, коли б не було на землі заздрості. Це страшне і непоборне відчуття, яке знищується тільки силою мудрості та духовності, на жаль, притаманне не всім людям. Так сталось і тоді. Чим гарніше і заможніше жили пелазги, тим заздріснішими ставали їхні вороги, тим злішими ставали черстві серця. Адже той, хто не спроможний зробити щось прекрасне самотужки, завжди звинувачує у своїх негараздах іншого.
. Поряд із прекрасною країною Лебедією, була невелика країна Молохія, а царем тієї країни був Масакр. Грізний і суворий цар не раз і не двічі заздро поглядав на Лебедію. І хоч на пишних прийомах, які відбувались у Ки-Юві, він завжди говорив, що друг лебединам, та насправді почав захлинатися своєю страшною заздрістю. І ліси, бач, у нього гірші, і річки не такі повноводні, і зерно не так колоситься, і пісні не так співаються. І почав він думати-гадати, як йому Лебедію відібрати.
. Масакр добре знав лебединську легенду про три таємниці. Дві з них були йому відомі, тому й вирішив, що цього вистачить, аби прекрасна країна стала його власністю. Підговоривши ще декількох царів, що теж давно заздрили щасливому народу, Масакр глупої ночі напав на пелазгів. Кривава то була битва. З усіх боків налетіли на вільний край круки і почали шматувати і пити кров з невинних людей. Молохівці арканили лебединів, що намагалися вирватись, відрубували їм крила, пригинали до землі.
. Масакр не зміг убити царівну Либідь, бо вона з дітьми встигла вирватися в небо, але славний народ пелазгів, захопив у свої гострі пазурі. Поярмлений і побитий, вишикувався люд лебединський на величезній площі колись славного і величного міста.
. «Від сьогодні, – горланив Масакр, – я, і тільки я, ваш володар і цар! Не буде ніяких пелазгійських пісень, а тільки на мою честь; ніяких лебединських віршів, а тільки про мою доблесть; ніяких розмов, а лише робота. Ви раби, а ми господарі! Ця земля належить нам і завжди мусила нам належати, бо той хто сильніший завжди правий, а хто з цим не згоден, помре страшною смертю!»
. Настали жахливі часи для дітей неба. Трудились вони в поті чола на злого Масакра день і ніч. Найслабші з лебединів почали співати пісні на його честь і складати вірші про його доблесть – і сталося страшне лихо: повідпадали у них крила, не мали вони більш змоги літати. А якщо народжувалися діти, що мали крила, Масакр повелівав їх убивати, називаючи ворогами. Він так заходився кров’ю пелазгів заливати їхню землю, що відмовилася свята земля приймати цю кров. Захлинаючись, відірвала земля пуповину від своїх любих дітей. Почали пелазги забувати, чиї вони діти. Усе рідше поглядали вони в небо, усе сильніше гнулись до землі їхні спини, усе худішими ставали плечі, усе сумнішими й змарнілішими обличчя.
. А злому Масакру того було мало. Лютував і ще жорстокішим ставав він до пелазгів. Якось, щоб порадіти людському приниженню та показати свою зверхність, виїхав він на баскому коні в поле, туди, де лебедини гнули на нього свої спини. Аж дивиться: з колосся маленький хлопчик-лебединчик визира і на небо замріяно дивиться. І бачить кат, як виростають у хлопчини за спиною крила великі, і піднімається в небо дитина, і очі ії волею й свободою світяться… Раптом крилатий на Масакра як гляне – а в очах ненависть такої сили, що згадав цар відразу про всі свої «подвиги» і страх величезний закрався йому в серце.
. «Ловіть його!- репетує Масакр. – Не дайте їм літати, бийте й убивайте, але не давайте літати!» І б’ють, і ламають, а все рівно де-не-де раз – і пісня лебедина у небі чується, де-не-де вірші про славні подвиги пращурів поміж колоссям шумлять. Чим жорстокіше лютує Масакр, тим більше злітає у небо лебедів.
. Задумався Масакр. Як не винищує він пелазгів, як не душить, як не ламає їм крила – а вони все одно літати хочуть, все рівно не коряться, показують злому цареві, що прийде й на його голову кара. І згадав той про таємницю пелазгів. Про три дари, що дала їм Матір Земля.
. «Напевно, це Земля дає їм такі сили, – подумав цар. – Заберу у них Ки-Юв, витравлю їх вогнем з цієї землі, голодом їх зморю – і не зможуть більше літати ніколи, назавжди будуть моїми рабами». Як задумав, так і зробив. Приєднав Лебедію до свого царства, заборонив їм співати рідних пісень, писати власні вірші, говорити про небо. А тих, що пручались, голодом виморив.
. І не стало Лебедії, а назвали її частиною масакрівського царства. Почали забувати свої пісні лебедини, почали одружуватись із чужинками, і не стало у них крил, пропало у їхніх дітей бажання дивитись у небо. Забули славні люди про славну історію свого народу, про велич свою і знання, згубили й легенду «Про три таємниці», а деякі, навіть, гордитись почали, що вони тепер масакрівці, бо не помічали ярма на шиї, не бачили своїх опущених плечей, не відчували відсутності крил за спиною. Змирились начебто. Але час від часу, з’являлись ще серед них діти з крилами. Ці були іншими. Не боялися злітати в небо, не боялися співати власних пісень, не боялися говорити мовою своєї землі і розповідали тим, хто забув, про величну історію власного народу, і боролися з Масакром до останнього подиху свого.
. Та рабська психологія, насаджена чужинським царем, процвітала. Не міг нарадітися він, коли один пелазг звинувачував іншого, коли брат ішов на брата. Суворо дивився з-під брів, як чубляться діти колись великого народу, але не міг стримати посмішки. Нічого йому тепер не загрожує. «Хіба здатні раби, які забули історію, протистояти моїй злій силі? Хіба хватить у них сили підняти меча проти того, кого бояться більше, ніж любили колись таку омріяну свободу? Раби, далебі, ниці раби», – задоволено посміхався і навіть милував когось одного.
. Але далеко в небі літала над рідним краєм царівна Либідь зі своїми дітьми. Гірко плакало її серце за своїм славним веселим народом, обливалося кров’ю, споглядаючи, яку кривду чинять улюбленим дітям народу пелазгів. І вирішила вона полетіти до самого Всевишнього Бога й ублагати його, щоб подарував він їм пам’ять і згадали вони, ким вони є і які три таємниці бережуть їхні обдурені серця.
. Вислухав розповідь царівни Господь і промовив: « Вони вірно служили Мені. Завжди радів Я, слухаючи їхніх пісень. Веселила Моє серце їхня праця і їхня щира любов. Тому дозволю їм знову стати вільними, але мусиш віддати щось за цей дар, інакше не здобудуть вони волі». Повернула свої очі навкруг царівна Либідь, нікого не побачила вона, крім власних дітей. Нічого не залишив їй злий цар Масакр.
. «Усе, що в мене є, то тільки мої власні діти, – промовила зі сльозами, – але якщо подаруєш Ти, Господи, щастя нашому народу, то візьми їх до себе, благаю. Тільки молю Тебе, Господи, нехай хоч раз покружляють над рідною землею». Погодився Отець Небесний і відпустив їх до часу.
. А на землі пелазгів цар Масакр вирішив посадити на трон власного сина, щоб керував пелазгами, бо розрослося його королівство: багато народів під себе підім’яв і з усіма невдоволеними вже сам один не справлявся. І став там правити його син, а обдурені пелазги раділи, що той не такий жорстокий, як батько, і навіть почали співати йому хвалебні пісні.
. Не стерпіла цього царівна Либідь полинула до землі рідної, і там, де пролітала, скидала по пір’ячку. І де те пір’ячко падало, там згадувати стали славні пелазги, хто вони і чиї вони діти. Повернулась до них їхня пам’ять, згадали легенду про три таємниці, огледілись – і не змогли пізнати власної, кров’ю залитої землі. Ненависть охопила їхні серця, запалила в головах праведний гнів, і почали скидати з шиї ярмо, почали випростовувати спини і розпрямляти плечі славні люди неба. Згадали про старі добрі часи, про власну велич, заспівали рідних пісень – і засяяли свободою їхні очі, і захотіли скинути вони масакрівського сина з поплічниками, і вийшли на битву у чисте поле. Але син Масакра зібрав велике військо, не боявся, бач, спротиву пелазгів. Вірив, що колишні раби не є для нього загрозою. Подивився на них і розсміявся: «Чого вийшли, холопи, проти пана? Вирішили, що щось зміниться? Якщо ви великі пелазги, то де ваші крила? Стоїте ви безкрилі і летіти проти мого війська збираєтесь? Вертайтесь до роботи. Не бути рабам панами». Так насміхався над пелазгами син Масакра.
. Подивились на свою матір востаннє славні крилаті діти царівни Либідь і каменем кинулись униз на сина Масакра. І поки так відчайдушно летіли, осипалося з них пір’я, а коли пір’їнка до брата безкрилого торкалася, то виростали у нього власні крила і поверталась до нього прадавня сила. Градом кинулась небесна зграя на сина Масакра і його військо – і не стало війська, а зранений Масакрів синок устиг тільки до батька добігти і крикнути: «Тату, рятуйся! У них знову виросли крила!» І сконав.
. Славні діти Лебедії знову злетіли у небо, знову згадали смак свободи, знову засвітились їхні очі вільним вогнем.
. Зібрались вони круг небесної зграї і заспівали тужливих пісень. І поклялися над могилами славних побратимів, що більше ніколи не забудуть легенду про три таємниці, ніколи не дозволять нікому топтати власну землю, нікому не дозволять робити з себе рабів і відривати свої крила.
. До речі, а ви вгадали, що ж то за третя таємниця?
. Перша – любов до рідної землі, друга – любов до людей і власного народу, а третя, дітки, то гідність! Гідність, завдяки якій людина завжди залишається Людиною і завдяки якій за спиною завжди виростають крила.
