СВІТЛИНА, ЩО ВРАЗИЛА СВІТ
Рівно чотири роки тому – 20 лютого 2014 року – ця світлина фотокореспондента Франс Прес Влада Соделя вразила світ. Вразила звірством беркутівців та тітушок на Майдані та вулиці Інститутській. Нею відкривалися перші шпальти газет Європи, Америки та усього світу. 20-е число головної газети нашого краю «Волині-нової» також відкрилося цим фото. А ще з’явилося в Інтернеті відео «Радіо Свобода», на якому також можна побачити закривавленого батька і сина.
Я ж був вражений подвійно: і звірством розправи кліки Януковича над мирними людьми, і тим, що розпізнав у стікаючих кров’ю героях Майдану дорогих мені людей. …Ніби й роки вже пройшли, а пам’ятаю, як нині ту телефонну розмову…Як плакала мати і дружина, розповідаючи про те, що сталося із її сином та чоловіком на Інститутській. А потім вже й сам розповідав про це на шпальтах газет, ділився інформацією з кореспондентами телеканалу «1+1», щоб і вони розповіли людям – хто ж вони, такі закривавлені батько і син із Майдану…
. Мені важливо розповісти про тих, хто на світлині, не тільки тому, що я упізнав у них дорогих мені людей, які пов’язані із Волинню.
. Тоді, коли вся Україна у сльозах скорботи хоронила героїв – свою Небесну Сотню, коли Україна рятувала у лікарнях тисячі по-звірячому побитих і покалічених беркутом та бандитами синів і дочок своїх, надто бентежили і гнітили цинізмом, варварством і якимось печерним дикунством ЗМІ Росії та південно-східної України. Патріотів з усієї України, які повстали на столичному Майдані супроти президента-тирана і ненависної диктатури його партії, ці ЗМІ виставляють терористами, екстремістами, «западенским быдлом» і неосвіченими «рагулями», «которые понаехали»…
. Така пропаганда викликала огиду своєю облудою у самому намірі поділити нашу країну по Дніпру. Майдан як революцію творила уся країна. Значний вплив мешканців західної України у борні з режимом ніхто не заперечує. Але без усебічної участі киян перемоги на Майдані не сталося б. Жертовна участь мешканців столиці, які пліч-о-пліч стояли на Майдані, а ще й повсякдень і повсякчас обігрівали, годували, лікували, давали людям прихисток, гідна подиву і шани.
. Як і цих двоє киян, що на світлині, яка облетіла світ як символ повсталого Майдану України – закривавлений батько і син. Переповім, як то сталося…
. На ній саме батько і син, які вижили у бійні на Інститутській. Батько отримав беркутівську кулю просто у чоло. Долею випадку вона не була сталевою. А вже на асфальті, як упав від кулі, стали добивати його і сина, що вкляк над батьком. Били кийками. Нещадно, знавісніло. Більше по головах і грудях, аж шкіра тріщала.
. Як прийшли до тями, то, підтримуючи один одного, пішли батько з сином порятунку шукати. Тяжкою була та дорога. Особливо кров дошкуляла – усе текла з ран і очі застилала. Таки дійшли до карети швидкої допомоги, що таких же, як вони, побитих майданівців приїхала рятувати. Та не усім були вже лікарі у поміч. Двом чоловікам залишилось рятівникам тільки очі востаннє стулити. Так і залишилися вони горілиць на тротуарі лежати, що під руку потрапило – тим і покрили. Тут і потрапили батько і син в око камери майстра фотографії Влада Соделя.
. Коли вже їхали батько із сином машиною Автомайдану у найближчу лікарню №17, то водія повідомили по рації про небезпеку: біля лікарні чекає міліцейський «автозак», у який забирають майданівців з лікарні. На Печерську батько з сином вийшли з авто, у якомусь дворі віднайшли прихисток. Добрі люди допомогли, чим могли, й молоком напоїли. А як додому зателефонував батько, то й приїхала за ними на таксі найдорожча їм людина – дружина і мати. Тільки четвертий за ліком таксист погодився з нею з Лівобережжя у небезпечний центр Києва їхати. Він, на щастя жінки, чорнобильцем виявився. … Від неї – Алли Шумської – колись волинянки з Нововолинська, а тепер киянки, доброї подруги ще з тих часів, як з дружиною у Нововолинську мешкав, і почув я телефоном цю розповідь про її чоловіка і сина, крізь сльози розказану.
. Нині вона вже не просто Алла, а ще й – Антонівна. Так до неї, кандидата фізико-математичних наук, студенти Фізико-технічного інституту Київської Політехніки звертаються. Одружилась вона з Миколою Кузнєцовим у далеких дев’яностих. Двійко дітей виховали. Українцями. І до науки здатними. Син, котрого назвали Ігорем, матір у науці вже доганяє – кандидат наук. Дочка Оксана – аспірант, також викладає.
. А от чоловік і батько – Микола Кузнєцов – для усіх за орієнтир. Він – відомий український науковець, член-кореспондент Національної Академії наук, доктор технічних наук, провідний науковий співробітник Інституту кібернетики ім. В.М. Глушкова НАН України, професор кафедри математичних методів захисту інформації Фізико-технічного інституту НТУУ «КПІ», лауреат Державної премії України 2001 року.
. Ще й за цілий цикл новаторських робіт став Микола Кузнєцов лауреатом премії Академії наук України імені академіка В.М. Глушкова. Того самого, що створив у Києві перший у Європі комп’ютер, який називався тоді ЕОМ. Наукові праці Кузнєцова з математичної теорії надійності високо поціновані в усьому світі, вони надруковані в Лондоні і Нью-Йорку, Варшаві і Москві… Колись тримав у руках його монографії – вагомі і важкі, як енциклопедії, книги…
. Професор Кузнєцов – людина науки, але без крихти пихи. У науці слави собі не шукає, лишень обожнює свою кібернетику. А простотою – просто вражає: невибагливий як у харчуванні, так і в побуті та простому одязі. Пам’ятаю, як колись, навідріз відмовившись від м’яса, він, навіть, здоровенного свого пса – німецьку вівчарку – перетворив на приятеля-вегетаріанця. Чим продовжив собачі літа…
. Микола Кузнєцов у ті часи, як став відомим на увесь світ кібернетиком, вимушено «перекваліфікувався» з доктора наук у простого чорнороба – чорною працею заробляв по європах, щоб прогодувати сім’ю, заробити на лікування донечки. Бо сталася для нього Україна, як і для всіх нас, такою зачахлою у злиднях країною, як Гондурас чи Гваделупа. Професор – чорнороб… Той самий Микола Кузнєцов, що читав лекції в університетах Англії, Німеччини, Швеції, а новаторські наукові праці якого з математичної теорії надійності перекладені і надруковані на всіх континентах…
. А ще він – дивовижно терплячкий:
. – Трохи обезболений уколами від того страшного побиття, – розповідає дружина, – він навідріз відмовився їхати з дому до лікарні. Бо, даруйте, йому ще по телевізору треба подивитися, чи стоїть Майдан. І футбол, бачте, мають показати у повторі, а він його пропустив.
. Тільки з часом, як став біль нестерпним, повезла Алла обох майданівців до лікарні. Зашили їм на головах рани від кийків, десятки швів наклали. А Кузнєцову-старшому – ще й гіпс на розтрощену кийком лопатку.
. …На Майдан усі Кузнєцови, як і тисячі киян, ходили як на роботу. Розмірковували цілком без пафосу – раз люди так мужньо стоять у столиці за кращу долю країни, то й киянам спати негоже. Повстанці ж потребують підмоги плечем до плеча і помочі ліками, харчами, теплим одягом. А ще – переночувати, помитися.
. Не цурався Микола Кузнєцов і чорної праці на Майдані. Він – звичний до неї.
. – Буденної праці на Майдані для усіх вистачить. І цуратися її нікому не можна, бо праця кожного, як у мурах, – потрібна для спільної перемоги, – розмірковує український учений.
. На Майдан сім’я Миколи Кузнєцова і Алли Шумської ходила й надалі «з чуттям єдиної родини» – як мати, батько, дочка і син. Навіть попри те звіряче побиття, що вже сталося, і ту кулю, з якою одного разу вже не розминулося чоло професора.
. «Прикро, але на фронт нас із сином не взяли, – зізнається Микола Кузнєцов, – наказали залишатись в тилу (думаю, що зрозуміли статус-кво Кузнєцова в Україні як науковця). Тому й допомагаємо досягти перемоги усіма доступними нам засобами. Щомісячно віддаємо на потреби АТО частину зарплати. Купуємо для наших бійців потужні ліхтарі-прожектори з дальністю до 500 метрів. Допомагаємо також пораненим у купівлі якісних протезів. Сім’і біженців віддали під Києвом свою дачу. Зараз головне – зупинити війну. Ми уже усьому світові довели, що ми сильна нація, Переборемо і війну. Колись ми палицями супроти вогнепальної зброї перемогли на Майдані!”
. Таки не дарма спільнота в Інтернеті, хто під справжнім іменем, хто під «ніком», так щиро писала тоді про батька і сина на фото. Ось декілька з тих одкровень:
«Розум відстрілюють, а недорозвинуті Гепи і Допи керують державою…» – Ivan Lapko;
«Я бачила їх онлайн на Інститутській, біля швидкої. Думала – брати. Малий ледве стояв. І дуже гідно себе вели…» – Raisa Prisetska;
«Схиляю низько голову перед Вами! Низький уклін Вам пане Кузнєцов і Вашому синові!» – Катерина;
«А я подумала о жене и матери. С одной стороны, гордость за мужа и сына, с другой стороны, как же она, бедняжка, все это переживает…Спасибо Вам, МУЖЧИНЫ!» – Antonina Sokolnikova…
. І я додам: тримайтеся, батьку та сину! Ви – люди гідності і мужності. Господь зберіг вас для України. Як захисників держави, як символ нинішнього і завтрашнього дня кібернетики!
ВІЧНАЯ ПАМ’ЯТЬ НЕБЕСНІЙ СОТНІ!
ВІЧНАЯ СЛАВА ТИМ, ХТО ВИЖИВ!
P.S. На крові Майдану постала нинішня влада. Але 4 роки тільки «бла-бла-бла»… І ніякого просвітку. Вбивці на волі. Майдан потребує не помсти, а справедливості. Тому й совість нації Ліна Костенко каже усім нам: «І хай би які там робили реконструкції на Майдані, хоч би який монумент воздвигали, і льодову ковзанку навколо того монумента – посковзнулась наша Незалежність на плювку Сатани»…
Павло ПРИСЯЖНИЙ
