В’ячеслав Чорновіл. Людина совісті
До 80-тої річниці з дня народження В’ячеслава Чорновіла. Роздуми колишньо Нововолинського міського голови
Доля подарувала мені можливість спілкуватися з багатьма великими людьми. Здебільшого, задля того, щоб розповісти про них людям на сторінках газет та сайтів в інтерв’ю, нарисах, есе. Завжди намагаюсь при цьому вловити стрижень людини, неповторність її єства: Дмитра Павличка, Івана Драча, Володимира Яворівського, Павла Мовчана, Леся Танюка…
Сьогодні – роздуми про В’ячеслава Чорновола, якого мав приємність знати з 1991 року.
24 грудня цього року В’ячеславу Чорноволу виповнилося б 80 літ. Минуло уже 17 років, як його немає з нами. Прикро, але офiцiйна влада не дуже то й помiтила ювiлей одного з найяскравiших українських полiтикiв. У березні 2012 року поруч з ним знайшла на Байковому кладовищі вічний спочинок і його дружина – поетеса, політична діячка та очільниця Союзу українок Атена-Святомира Пашко. Щосуботи упродовж 12 років відвідувала вона могилу чоловіка. Тепер вони вже повік нерозлучні.
День ювілею – привід згадати, яким був Чорновіл – справжній символ служіння людям і державі та подивуватися його неповторній шляхетності у жертовному служінні національній ідеї.
- Із дзвіниці прожитих літ минуле бачиться ясніше.
Одні спогади огортають розрадою, інші – й досі ятрять душу. Від В’ячеслава Чорновола маю пожиттєве подивування непереборністю його сили духу у служінні українській ідеї – мати свою державу. І в таборах та на засланні, де тисячі політичних в’язнів мали його за свого «зеківського генерала» (означення письменника-дисидента Михайла Хейфеця). І на волі, коли на зламі століть він зумів підняти на супротив осоружній імперській системі мільйони українців. Згадайте, 250-тисячний мітинг у Львові, чи 300-тисячну протестну ходу Хрещатиком під проводом Чорновола.
Обличчям до обличчя – всього не побачиш. Велике бачиться на відстані, із тієї ж дзвіниці прожитих літ. Бо не був він рівним серед рівних. І Левко Лук’яненко, і Михайло Горинь, і Дмитро Павличко, й Іван Драч, і Володимир Яворівський на тлі Чорновола – політики, а він – національний провідник, символ прагнення українців до волі. Від того окремі з них й переставали бути його побратимами вже на початку 90-х років минулого століття, амбітно творячи партії і партійки під себе та намагаючись усе більше поборювати Рух Чорновола, що мусив стати з громадської організації партією, щоб не пошматували вщерть, ніж розбудовувати державу. Згадайте хоча б їхні амбіції, що посіяли смуту на президентських перегонах за участі Чорновола. За нього проголосували майже сім з половиною мільйонів виборцiв або 23,3%. А побратими-супротивники з Народної Ради у тодішній ВРУ, де саме Чорновіл був лідером її радикального правого крила, – Лук’яненко і Юхновський – аж 6,2% на двох…
Ті амбіції Чорноволового оточення – то від чорних заздрощів рівновартості, то від лукавого. Бо Чорновіл пожиттєво був філософом і провідником, породженим вести за собою і не відступатися. Він, як ніхто, мав дар щиро і затято переконувати, і служити національній ідеї вірою і правдою:
– Ти віриш, що так, а не інакше потрібно діяти, віриш у свою дорогу, іди і не звертай з неї, щоб зберегти те, що є найціннішим для кожної людини: гідність і самоповагу, і мужність бути чесним перед Богом, собою, співвітчизниками та перед Україною.
Доля ж усім провідникам в Україні споконвік сумна уготована – за ідею їх убивають. Кого шаблею, кого кулею, кого карцерами у застінках тюрем та таборів, кого страшною облудою, жорстокою і підступною. Так убивали Симона Петлюру, Степана Бандеру, Василя Стуса.
Великого провідника В’ячеслава Чорновола убили у русі, у дорозі. Убили КамАЗом, як бульдозером. Знищили лідера під личиною ДТП, затравивши у попередній довгій психологічній облозі облудою.
- У коконі облуди та зради
Чорноволові вдалося перетворити Рух на політичну партію, але не судилося уберегти його цілісність, пошматовану такою кількістю заколотів та розколів, аналогів якого партійне життя не знає.
Перша спроба розколу безславно провалилася ще при народженні Руху. Бо самi рухiвцi не захотiли йти з Кравчуком, Павличком, Драчем «за оту перебудову», а обрали шлях Чорновола – за незалежну Україну. Вже на установчій конференції Руху у місті Києві Чорноволові, тоді одному з лідерів Української Гельсінської Спілки (УГС), президія намагалась не дати слова для виступу. Але ціла зала скандувала «Чорновіл! Чорновіл! Чорновіл!». А як група рухівців ще й підняла над головами національне синьо-жовте знамено, то перестрашений Дмитро Павличко, який вів зібрання, з піною на губах став кричати: «Винесiть ЦЕ! Провокацiя! Заберіть ЦЕ!». Як на мене, зрозуміло усе, як у церкві: хто – отець, а хто – тільки пономар.
Боячись конкуренції, влада на чолі з Кравчуком продовжила дії зі знищення Руху й після його утворення. А опертися у цьому вирішила саме на амбіції членів Руху, невдоволених перетворенням громадської організації на партію. У грудні 1992 року створили так званий Всенародний Рух України (ВРУ) на чолі з Ларисою Скорик. Але ця організація, не маючи ніякої підтримки серед людей, зникла, як роса на сонці.
Результати виборів 1998 року до Верховної Ради шокували вже іншого гаранта. Фракція Народного Руху України стала другою за чисельністю після комуністів, вона нараховувала 48 депутатів. І Кучма діяв. Для розколу Руху використовувались різноманітні методи: підкуп як грошима, так і посадами, залякування, дезінформація. Вже у січні 1999 року частина керівництва Руху на чолі з Юрієм Костенком, незгодна з рішеннями першого етапу дев’ятого з’їзду партії, пішла на розкол Руху, виступивши відкрито проти В’ячеслава Чорновола. Це був публічний старт третьої спроби розколу. Костенківці провели свій окремішній з’їзд і проголосили себе Рухом. Але зробили це всупереч здоровому глуздові не легітимно. Ситуація у Русі стала предметом вивчення у Мінюсті та розгляду у Київському обласному та Верховному Суді України, які не задовольнили амбіційних апеляцій розкольників. Тоді й мусили вони пристати на іншу самоназву своєї партії – Український Народний Рух, тепер змінений на УНП – Українська народна партія. А Рух залишився Рухом. Знищити Народний Рух України не вдалося. Але вдалося вбити самого Чорновола. А ще ж супроти Руху Чорновола утворили і Антиімперський, антибільшовицький фронт (ААФ) i пріснопам’ятний Конгрес національно-демократичних сил (КНДС). Добре, що хоч нині рухівські партії об’єдналися у єдину партію «РУХ».
«Немає страшнішої кари за муки нечистого сумління, бо немає вищого судді за правду» – вважав Чорновіл. Він пережив період заколотництва у Русі, на відміну від ще недавніх побратимів, надзвичайно важко.
«Не можу забути, як В’ячеслав посивів за одну ніч. Це було 1999-го. Я прокинулася, бачу: сидить на краю ліжка, схопився за голову. Тоді йому було дійсно дуже важко. Наступного ранку він прокинувся зовсім сивий. Дуже нервував через розкол Руху, – згадувала дружина Чорновола. Усі ж перипетії цих подій В’ячеслав Чорновіл описав у статті «Спроба розколу Руху. Причини. Виконавці. Замовники». Розповів про них і його син Тарас:
«Попри опір ретроградiв, пiдступи ворогiв, зраду фальшивих друзiв, бiль зраненого важкою долею i непосильною працею серця, життя розвивалося по висхiднiй, доки не прийшов фатальний 1999 рiк. Рiк, коли зрада стала страшнiшою й пiдлiшою, нiж будь-коли ранiше, пiдступнiсть ще жорстокiшою, а праця, для порятунку всього збудованого за стiльки рокiв вiд руйнiвникiв – ще важчою. Вiн мiг подолати й цю перешкоду i успiшно долав її. Але тодi злочинна рука послала навперейми йому смертоносний КамАЗ».
За дві години до смерті у своєму останньому виступі у Кіровограді перед студентами педінституту В’ячеслав Чорновіл як заклання повторював і повторював:
– Я думаю, що Рух ми відстоїмо. Ми збережемо Рух…
І що на те прикінцево скажеш…Певен в одному: за підступність, за розкольництво, фарисейством плямоване, за кров на руках Чорноволову – кари Господньої убивцям не оминути. Будуть завжди вони політичними лузерами, попри портфелі й посади манкурством й облудою ними набуті. Зрештою, як писав поет, – «підуть у небуття неславою покриті».
Слідство ж у справі загибелі Чорновола зробило усе, щоб убивць не знайшли ніколи.
- В’ячеслав і Атена. Сокровенне.
Храм душі – завжди таїна. До неї не можна доторкнутися, її можна тільки відчути. Як подих. Чисті душі пригортаються одна до одної.
Не хрещений у радянські часи батьками, що учителювали на Черкащині, бо ж невільно було, В’ячеслав Чорновіл завжди почувався у церкві ніяково, хоч ніхто його про це й не питав. Коли ж йому виповнилося 33 роки, то у віці Христовім йому й зовсім гріховно якось на душі стало. А як дружина Атена вишила йому до хрестин сорочку, то поїхали вони до села Космач, що в Карпатах. Там 7 лютого 1971 року у старій гуцульській церкві отець Василь Романюк й провів обряд Хрещення. Жінка вклякла на коліна, молилася і плакала сльозами радості. Від святості. Бо бачився їй у сутінках її Славко посеред церковці перед маленьким амвоном, освітленим свічками, у тій білій вишиванці схожим на янгола, і від святості аж світився. Щемно на серці ще й від того, що охрестив Чорновола власне той отець Василь Романюк, котрий через роки, у час Незалежності, став Патріархом України Володимиром. Поховано його у ганебній протидії працівників міліції та СБУ при брамі Софії Київської. З великої любові до свого Славка Атена таки мала право написати у вірші: «Мене немає в однині».
Чистота їхніх почуттів кристалізувалася тими великими випробовуваннями, що пов’язані з таборами і засланням Чорновола. Стали вони чоловіком і дружиною два роки перед тим у далекій Якутії, де Чорновіл відбував заслання. Розписали їх у 1969 році в райцентрі Нюрба. Атена вбралася у вишиту сорочку і святкову спідницю. Обручок не мали. Чоловік одягнув дружині на палець великого гуцульського перстеня, подібного до того, що носив сам. А вже як поверталися пішки додому, Чорновіл повів Атену через тайгу, через пурпурово квітучу галявину. Скромні врочистості вінчав великий букет – щасливий Славко нарвав для коханої квітів іван-чаю. Їхній час подружнього життя пішов. Ще й символічно. Бо іван-чай – то рослина-годинник: його квітки завжди відкриваються о 6 – 7-й годині ранку. Увечері і на дощ вони закриваються і поникають, наче люди, що йдуть спати. Цікавинка й в тому, що великі пурпурові квітки іван-чаю, багаті нектаром, – відкриті тільки для бджоли-трудівниці. Від мух та інших дрібних комах квіти надійно захищені тичинковими нитками і волосинками на стовпчику маточки.
Жило подружжя завжди дуже скромно. Яйцями цесарки не снідало, власного авто і державної дачі для відпочинку ніколи не мало. Ніколи не мав Чорновіл ні дорогих костюмів, ні коштовних годинників, ні мештів з крокодилячої шкіри. Бо знав, що це від лукавого. То, за його ж словами, «личина обездуховленого міщанства та розжирілого скоробагатька».
Як усі прості люди, полюбляв він з Атеною і друзями виїхати на шашлики до річки, поїхати у Карпати, щоб ватагою з рюкзаками піднятися в гори й поспівати пісень опришків. А ще він багато бігав. Завжди і всюди, навіть у тюремних двориках для прогулянок зеків, цапком по пеньках у власних комплексах не стрибав ніколи. Та й саму смерть знайшов у русі, на дорозі, що привела у вічність.
У часи депутатства В’ячеслава у Верховній Раді, аж до його смерті, подружжя й власної квартири у Києві не мало. Дали Чорноволові як тимчасове житло дві кімнати на Панаса Мирного. Атена згадувала, що усі депутати одразу приватизували свої помешкання, а В’ячеслав – ні. Коли Чорновола вбили, згорьована Атена там більше жити не могла. Там все нагадувало про її Славка. Надто боляче поставала перед очима ванна, повна крові чоловіка. Бо надумала вона тоді, як привезли їй з моргу одяг В’ячеслава, чомусь випрати його від бруду, дрібних камінців і піску. Вкинула у ванну, напустила води, а вона почервоніла від крові. Атена заточилася, ледь не зомліла.
Тож, коли мер Києва Омельченко вельми людяно запропонував їй поміняти квартиру, мала це Атена за великий порятунок від болючих спогадів.
У травні – червні 1989 року В’ячеслав Чорновіл, за 10 років до смерті, відбув останні у житті два тижні ув’язнення. Коли він повертався з Вільнюса, де брав участь у з’їзді незалежних журналістів, кадебісти зняли його з літака, завезли у Золочів на Львівщині і посадили у підвальну в’язницю під будинком міліції. Віроломство було у тому, що навіть рідні тоді не знали куди зник Чорновіл. Відкритий лист до Володимира Щербицького, що помандрував Україною у списках, прозвучав на радіо «Свобода» – протест Чорновола із тюремної камери в Золочеві супроти русифікації України і палке слово на захист зневаженої української мови.
Рідний мені Золочів, бо там народився, спромігся, докладаючи копійчину до копійчини, зібрати всією громадою кошти, щоб спорудити В’ячеславу Чорноволу – національному провідникові і Герою України – перший у державі пам’ятник. Символічно, що звернений він до людей обличчям на тому самому місці, де колись бовваніли монументи катам України Сталіну, а потім Леніну.
Атена Пашко після повернення чоловіка із заслання і, тим більше, після здобуття Незалежності, стала відомою громадською діячкою. З 1991 року вона – голова Союзу Українок, була у Політраді і Проводі Народного Руху України. Патріотично налаштована жінка стала для В’ячеслава Чорновола, якому раніше не таланило у подружньому житті, усім – соратницею, подругою, коханою, яка завжди вірно чекала його з тюрем і таборів. В її особі жінки України здобули свій вагомий суспільний голос й домоглися належного місця у національному преображенні. Задля увічнення пам’яті свого чоловіка керувала процесом підготовки та видання 10-томника його праць. А ще була поеткою. Непересічною. Це її вірш, раніше присвячений правозахисниці Ніні Караванській, засудженій на ув’язнення в таборах суворого режиму, звучав через мегафон біля Лук’янівського СІЗО на мітингу на захист Юлії Тимошенко:
Як же Вам, Жінко, на нарах спиться…
Ви ж не розбійниця, ані не вбивця.
Вам би купатись кожного ранку
У водах, що пахнуть зіллям рум’янку…
Вас на світанку будять конвої,
Ведуть, як бранку, до водопою.
Як же Вам, Жінко, кажуть у очі:
«Руки за спину!» – руки жіночі…
На п’ятому кілометрі траси Бориспіль – Золотоноша, де у 1999 році загинув Чорновіл, щорічно збираються його рідні, друзі та соратники, аби вшанувати пам’ять про національного провідника. Стоїть там тепер пам’ятний козацький хрест, адже покійний був гетьманом українського козацтва, з терновим вінком, перев’язаний навхрест вишитим отцем Петром Зеленюхою з Яворова рушником. А як тільки сталася трагедія, Атена, Чорноволова сестра Валентина і його син Тарас засіяли пшеницею із того страшного КамАЗа поле біля місця загибелі. Тарас же із Віктором Пинзеником скосили його під осінь. А колоски з Чорноволового поля на знак пам’яті роздали затим в усі області України.
Думаю, що саме із зернятка з того колоска постала у Нововолинську і пам’ятна меморіальна дошка В’ячеславу Чорноволу, чиє ім’я носить міська площа.
4.Одкровення од Чорновола
Мудрих, актуальних і нині думок розсипано у виступах, працях, листах Чорновола дуже багато. Усі вони звернені до нас. Ось їх дещиця. Вдумаймось.
* Україна починається з тебе.
* Немає страшнішої кари за муки нечистого сумління, бо немає вищого судді за правду.
* Народу — справедливість, бандитам — тюрми.
*Шани заслуговує тільки той, хто шанує самого себе…
*У наших серцях не гасне віра у Воскресіння Христове, у Воскресіння народу, у прийдешню велич нашої воскреслої держави… Як воскреслий Ісус ніколи знову не вернеться на Голгофу, так немає дороги назад, в імперську темряву, нашому багатостраждальному народові. А тому з надією на краще зустрічає Україна свій черговий Великдень.
*Руйнується українська культура, бюрократичний апарат блокує конституційну норму державності української мови, зведена нанівець українська преса. Українська мова витісняється з радіо і телебачення. На Україні править свій бал зденаціоналізована личина обездуховненого міщанства і розжирілого скоробагатька.
*Я дістав Шевченківську премію за тi самi твори, за які я дістав свій перший i другий, та й третій концтабiрний термін. Це знаменно.
*Нам потрібні сьогодні реформи, а не революції, сила закону, а не закон сили, добробут народу, а не всенародні злидні, суспільна злагода, а не суспільна ворожнеча, демократія, а не диктатура.
*Якби мене запитали, чи жалкую я за тим, як склалося моє життя, про відсиджені 15 років, я б відповів: анітрохи. І якби довелося починати все спочатку та вибирати, я б обрав життя, яке прожив.
P.S. Ювілей Чорновола добрий привід згадати, яким він був, згадати час його боротьби. Спромогтися на роздуми про Чорновола. І аж ніяк – не привід на особисті спогади, що, хочеш – не хочеш, а є прив’язкою себе, коханого, до імені великої людини. То не є файно, бо непорядно.
Як рухівець із 1991 року, Нововолинський рухівський і міський голова, член Великої Ради Руху я зустрічався з В’ячеславом Чорноволом досить часто, телефонував йому у потребі, мав приємність приймати його за гостя у Нововолинську, працювати під його керівництвом в НРУ як партії. За порадою Чорновола провів у міському палаці культури громадський суд над злочинами комунізму «Комунізм – глухий кут цивілізації».
Як докір совісті маю хіба те, що колись не послухався В’ячеслава Максимовича – не пристав на його пропозицію переїхати в Київ на роботу у газеті «Час/Time», яку він видавав. Про що й жалкую. Як шкодую і про те, що В’ячеслав Чорновіл не мав можливості на День Незалежності у 1995 році приїхати на моє запрошення до Нововолинська, волелюбного молодого міста, демократичні громадяни якого колись обрали на виборах не Кравчука, а його – Чорновола – собі за Президента. Певний, що В’ячеслав Чорновіл був би щасливим з нами у той день, розділивши спільну радість – відкриття на головному майдані міста пам’ятника великому синові України – Тарасу Шевченку.
А ще важливо мати у своєму місті площу імені Чорновола – саме того новітнього провідника і державника, який завжди у час смути та непевності, як ніхто, умів говорити з людьми мудро, пристрасно і щиро:
«Дай Боже нам любити Україну понад усе сьогодні – маючи, щоб не довелося гірко любити її, втративши. Настав час великого вибору: або єдність і перемога та шлях до світла, або поразка, ганьба і знову довга дорога до волі».
Павло ПРИСЯЖНИЙ
