Він був сонцем… (герой капітан Роман Наглюк)

Лютий 18, 2018

R NAGLUK

Із початку війни на Сході України тисячі волинян першої хвилі мобілізації були призвані в 51-у ОМБР. Із другої половини квітня 2014 року більше сотні з них відрядили до 24 ОМБР. Саме вони й з повагою згадують: хто капітана Романа Наглюка, хто як одного з командирів з позивним «Резеда 3», хто просто Ромку, адже він частині мобілізованих 28-річний офіцер за віком годився в сини. Їхні шляхи на війні будуть перетинатися в різних містах і селах на сході України, в бойових і мирних ситуаціях…

. …Три місяця пліч-о-пліч із колишнім випускником Харківського інституту танкових військ капітаном Наглюком вони пройдуть дорогами випробовувань і загартувань, починаючи з 25 травня 2014-го року, через населенні пункти: Орєхов, Старобільстький р-н, що на Луганщині, а далі – Новий Світ, Крива Лука, Шандриголове, Красний Лиман, Слов’янськ, Закітне, Золотарьове, Сіверськ, Лисичанськ, Сєвєродонецьк, Лутугине, Волнухине …

. І потім, в останні митті життя молодого офіцера Романа Наглюка, декілька десятків волинян (мінометники і зенітників) були поруч зі своїм земляком.

. На передодні четвертої річниці трагічних подій на Майдані та 32-гої річниці від дня народження Романа Наглюка згадуються рядки зі спогадів дружини героя, Юлії Наглюк

. «Кажуть, що не має найбільшої любові на світі, ніж віддати своє життя за інших. Скільки їх молодих, сильних, мужніх хлопців не повернулося до рідних домівок з війни. З болем у серці кожен свідомий українець відчуває, якою може бути «братська» допомога наших щедрих «сусідів»…

. …Розпочалося усе з подій на Майдані у Києві, коли Рома прийшов на обідню перерву додому і не міг стримати сліз, коли дивився, як по телебаченню прощалися з героями під звуки «Плине кача по тисині». Я ще жодного разуне бачила свого чоловіка таким мовчазним. За життя він завжди був веселим та життєрадісним, а тоді в його очах була неймовірна тривога та сум.

. Рома завжди мав загострене почуття справедливості, мріяв про кар’єрний ріст та щасливе сімейне життя, але ніколи не думав, що доведеться захищати свою країну зі зброєю в руках….

. 14 березня 2014 року, його останній день народження, назавжди запам’ятався рідним та друзям. Роман у складі 1 батальйону бригади вирушав на Схід України боронити кордони держави від ворога.

. Товариші по службі розповідають, що його 3 рота виконувала завдання на найнебезпечніших ділянках Луганської та Донецької областей, які постійно потрапляли під ворожі обстріли.

. 25 травня 2014 року його 3 рота знаходилася біля села Орєхово Старобільського району Луганської області, згодом – у Красному Лимані. Його блокпост забезпечував підхід десантників до взяття панівної висоти в селі Закітне. 19 червня 2014 року під час взяття цього села загинуло багато десантників і командир його батальйону підполковник Ігор Ляшенко. Це були перші втрати в батальйоні. Нікому на думку не спадало, що їхній командир першим віддасть своє життя за незалежність країни…. »

. Про свого товариша, побратима, посмертно нагородженого орденом Богдана Хмельницького III ступеня Романа Миколайовича Наглюка, одного з героїв книги «Незламні герої» розповідає Олександр Перевалов. заступник командира батальйону з озброєння 24 ОМБР ім. короля Данила.

Промінь сонця

Літо – гаряча пора! Це час, коли люди відпочивають. Час, який проводять разом із сім’єю. Час, коли настає час спокою і перепочинку. Так було до 2014 року.

…Літо 2014 стало не просто гарячим, а вогненним, пекучим, нестерпним…

Липень 2014 року. 1 механізований батальйон 24 механізованої бригади, в якому ми разом із Романом проходили службу, вже майже півроку на сході України. Кожен із нас вже достатньо відчув смак поту та гіркоту у роті від спраги. Ми вже вирили десятки окопів, пережили сотні обстрілів, відбили тисячі дзвінків від рідних, тому що у нас «все добре». Ми відчули гіркоту втрати своїх побратимів та друзів…

Пригадується один випадок. 1-ша механізована рота, в якій я на той час проходив службу, пройшовши по полях та бездоріжжю по незапланованому та неузгодженому з вищим командуванням маршруту, в зв’язку з високою вірогідністю засади противника та ненадійністю секретності даної операції, зайняла посадку поблизу населеного пункту Слов’янськ.

Нас від початку «тепло» зустріли наші «брати» з АГС та мінометів. Так трапилося, що ми там з’явилися для них несподівано, тому майже відразу на нас «вискочив» автомобіль, в якому було троє чоловіків та одна жінка. Всі вони були зі скляними очима і з порушеною координацією. Сумнівів у нас не було – перебували під наркотичним впливом. Чоловіки були зі зброєю. В машині знайшли посвідчення та перепустки так званої «ДНР». Відразу виникла проблема, як доправити їх в штаб бригади. Людей катастрофічно не вистачало. Добровольчий батальйон «Донбас» та підрозділи Національної гвардії, які повинні були прибути до нас на допомогу, були ще в дорозі. Довкола були диверсійні групи сепаратистів, а на дорогах позаду нас – засади.

Несподіванкою для нас стала поява на горизонті зі стовпом пилу БМП-2. До останнього моменту машина була під прицілом наших «двійок». Тільки коли вона вже наблизилась настільки, що можна було розгледіти обличчя, ми зрозуміли, що це «беха» 3 роти, в якій їхав заступник командира роти з озброєння капітан Роман Наглюк. Поява старих наших побратимів, яких ми не бачили вже досить давно, стала дійсно приємною несподіванкою, адже, хоча ми й служили в одному батальйоні, бачились нечасто – всі роти були розкидані і в кожної було своє завдання.

Роман, брудний, весь в пилюці, від якої став чорний, вийшов із машини, але на обличчі сяяла незмінна посмішка та палаючі очі. Своїм позитивом він «заряджав» усіх навколо себе і мене зокрема. В нас майже не було часу поспілкуватись – вже сутеніло, та й могло прилетіти від «сусідів» в будь-яку мить, а з захисту у нас тільки БМП у посадках. Під ними ми жили і в дощ, і в спеку, ховалися від «подарунків» і в день, і вночі.

Все відбувалося в швидкому темпі, майже на автоматі. Полоненим зв’язали руки та ноги скотчем, розмістили їх у десанті БМП. На все пішло хвилин десять. Роман забрав наш «трофей» і доставив його цілим, оминаючи всі ті пастки, які готували вороги.

Востаннє ми побачились із ним вже поблизу Луганська після взяття під контроль України Слов’янська. Нас перекидали на інший напрямок і 1 механізований батальйон знаходився в районі відведення, де в нас було декілька днів перепочинку. Роман, як завжди, зі своєю незмінною посмішкою, був у центрі уваги. До таких людей, як він, тягнуться інші.

Вже нині, аналізуючи його поведінку, я розумію, що тоді його щось тривожило, хоча він намагався цього не показувати. Ми весело провели час разом. На декілька годин свідомо забули, що навколо нас небезпека і ніби перенеслися у ті спокійні години життя у Яворові, коли кожного дня після служби поверталися додому, де нас зустрічали діти та дружини, коли ми своїм міні колективом зампотехів гуляли майже не до ранку. Нарешті ми хоч трохи відпочили від палючого, нестерпного сонця війни.

Через кілька днів батальйон вирушив маршем у напрямку м. Лутугино та в подальшому закріпився в селищі Волнухине. Саме в тому селі після нічного обстрілу з РСЗВ «Град» і загинув Рома.

Я до цих пір не перестаю шкодувати, що не встиг із ним попрощатись, провести свого друга в його останню дорогу додому. Всього на декілька годин запізнився. Коли я приїхав, то його та поранених хлопців вже забрали наші медики…

…Лейтенант Думанський Юрій Олександрович (17.07.1991 – 14.08.2014) похований у м. Львові на Личаківському кладовищі, капітан Роман Миколайович Наглюк (14.03.1986 – 04.08.2014) – у селі Ходорівці Кам’янець-Подільського району, Хмельницької області

Роман Наглюк залишиться у моїх спогадах веселим, життєрадісним, сповненим мрій. Він хотів жити, хотів ростити доньку, а, може, хотів ще й сина. На жаль, його життя обірвалося від брудної, грубої руки окупанта. Він був сонцем. І саме сонячної пори, влітку, зайшов за свій небокрай...

A NAGLUK

Ходорівці Кам’янець-Подільського району, Хмельницької області. Донька Аня біля могили свого тата-героя.

Лише 2016 року на другу річницю разом із сім’єю мені вдалося приїхати у Кам’янець -Подільський. Нас зустріла Юля, Ромина дружина. Ми купили квіти і поїхали на кладовище. З пам’ятника на мене дивилося радісне обличчя мого товариша. Він, як завжди, був веселий. Серце щеміло від болю. А до тата посміхалася донечка Аня, так само, як і він , щиро і невимушено…

Спи спокійно, друже. Ти вже знайшов свій прихисток під могутніми деревами у сонячному промінні.

Майор Олександр Перевалов

Світлини майора Анатолія Федуня і Юлії Наглюк

P.S. Початок осені 2014-го року, м. Нововолинськ. Внутрішній блок книги «Неоголошена війна» місцевого поета Анатолія Поліщука, волонтера НЦДВ ОМ 7МБ готовий до друку. Залишилась обкладинка. За проханням автора книги, художник Віра Здрок написала картину «Неоголошена війна» за основу взявши світлину з інтернету, що на їхню думку найбільше підходила назві збірки віршів.

628x471

Так одна з останніх світлин з Романом Наглюком та його побратимами під Золотарьове стала основою для написання картини художниці з м. Нововолинська Віри Федорівни Здрок. Картина, подарована автором Нововолинським волонтерам прикрашала приміщення Нововолинського центру допомоги військовослужбовцям до 26.12.2017-го року.

Приміщення НЦДВ, 21.01.2016-го року. Ярослав Старчак, офіцер 51, 24 ОМБР, Ігор Семенюк офіцер 26-тої артбригади, перший голова Нововолинської міської організації Народний Рух України і лучанин Михайло Тиский перший голова Волинської крайової організації НРУ,