ПРИРОДЖЕНИЙ ДО ВІЙСЬКОВОЇ СПРАВИ

Вересень 9, 2018

maxresdefault

.    Його бойовий шлях розпочався з початком підступної російської збройної агресії проти України2014 року. На той час майор Михайло Драпатий був командиром 2-го механізованого батальйону 72-ї окремої механізованої бригади (в/ч А2167), що дислокується у м. Біла Церква. Події на Сході України в середині квітня 2014-го змусили особовий склад 72 ОМБр бути готовими до виконання бойових завдань. Усім сьогодні відомо, у якому стані перебувало військо і техніка Збройних Сил України після так званого «реформування».

.    У травні 2014 року підрозділи 2-го батальйону бригади розташовувалися поблизу Маріуполя. Події розвивалися стрімко. 9 травня озброєні терористи намагалися захопити міське управління міліції,органи влади у місті. Тоді 2-му батальйону 72 ОМБр було віддано бойовий наказ зайти у місто на бронетехніці для посилення підрозділів, які відбивали штурм терористів, і звільнити заручників.

.    Командував операцією командир батальйону майор Михайло Драпатий, колишній випускник командного факультету Інституту танкових військ Національного технічного університету «ХПІ». У місті панувала складна атмосфера, активізувалися провокатори і проросійськи налаштовані місцеві мешканці, які намагалися чинити протидію українській владі. З цією метою вулицями міста звели барикади.

.    Перший і другий батальйони прибули в зону АТО і зайшли у Маріупольський аеропорт, зайняли позиції довкола міста, а також виставили блокпости довкола Волновахи і в найближчих до Маріуполя населених пунктах. Потрібно було все зробити швидко, доки противник не оговтався і не застосував зброю, якої, як було відомо, у нього було багато. Завдання було також – не допустити, щоб постраждали цивільні. Тому ухвалювали нестандартні рішення, несподівані для ворога.

.    Українські бійці йшли колоною разом із командиром. Біля держадміністрації їх заблокував натовп так званого «мирного населення». Люди були вдягнені в цивільне, але серед них вирізнялися досвідчені й добре навчені організатори. Утім, цивільні теж не боялися бронетехніки, кидалися просто під машини. Вони були абсолютно певні, що бійці ЗСУ стріляти не будуть і взагалі нічого поганого людям не заподіять. Ніхто не думав, що збройні сили будуть застосовувати зброю. Навіть жінки та діти йшли на автомати… Вони кричали, ображали українських військових.

.    Потім несподівано десь поруч розпочалася стрілянина: відбувся короткий бій біля райвідділку міліції. Заручників було звільнено, надійшла команда на відхід і колона вирушила назад із міста.

.    А тим часом сепаратисти нашвидкуруч звели барикаду з автомобільних шин та всякого мотлоху по тій дорозі, якої військові поверталися на базу дислокації, щоб не випустити виходу з міста.

.    По БМП, що під номером 200, у якій знаходився майор Михайло Драпатий, стріляли з РПГ, але щось там у них не спрацювало, тож машина залишилася неушкодженою – це та сама, що потім «перелітала» через барикаду.

.    Екіпаж БМП побачив на своєму шляху барикаду. Командир Михайло Драпатий віддає рішучий наказ: «Газуй!», механік додає газу, тоді БМП вилітає через барикаду на перехрестя під крики сєпарів, лайку розлючених пенсіонерів… А за командирською машиною перелетіли й решта машин!Ці відомі кадри, коли БМП «перелітає» через барикаду, демонстрували телеканали всього світу.

.    Таке прагнення перемоги і нестандартні рішення стали запорукою перемоги: ворог побачив, що бійці 72-ї діятимуть за статутом і виконають завдання, хоч би там що там не ставало на заваді. Це була важлива підтримка також і цивільним, місцевим патріотам, які почали давати рішучу відсіч.

.    Після цього по Маріуполю люди порозвішували українські прапори. Адже за ці дні вони на собі відчули, що таке «руський мір». Вони вже самі приїздили на блокпости, просили: «Хлопці, не йдіть нікуди, будьте тут, допоможіть нам!» Городяни привозили українським бійцям продукти, одяг, іншу допомогу. Ставлення місцевих до українських військових після 9 травня дуже змінилося. Після подій у Маріуполі терористи почали називати з’єднання «чорна бригада».

.    А вже 7 червня 1-й і 2-й батальйони 72-ї бригади вирушили в рейд уздовж кордону з РФ, узяли під контроль прикордонну зону біля населених пунктів Амвросіївка, Зеленопілля, Маринівка, Довжанський, утримували Савур-Могилу, Червонопартизанськ (пункт контролю). Їхнім завданням було дійти до кордону та відрізати терористів від логістичного забезпечення з Росії. Тоді на підтримку терористичних угруповань почались обстріли українських підрозділів із російської території з РСЗВ «Град» та «Ураган». Підрозділи 72, 79, 24 бригад та прикордонники опинилися у вогневому кільці, – відповідати на обстріли з російської території вони не могли, з іншого боку вогонь вели проросійські терористи, прикриваючись населеними пунктами.

.    Люди виживали в неймовірно важких умовах: не було нічого – ані палива, ані запчастин, ані їжі, ані води, ані інженерної техніки, щоб заритися в землю глибше. Вони перебували в оточенні майже місяць. Значна частина бойових машин вже була знищена прицільним вогнем російської артилерії та керованих ракет. Російська пропаганда й агітатори посилено поширювали інформацію, що прорив неможливий, що всі повинні здати зброю.

.    У той час для РФ було важливо здобути насамперед психологічну перемогу над українською армією. Вони хотіли забезпечити капітуляцію, щоб продемонструвати небоєздатність із такими зусиллями створюваної української армії. Росія надавала великого значення деморалізації армії і суспільства.

.    Командир 1-го батальйону 72-ї бригади і підрозділ 51-ї бригади, група прикордонників не повірили в можливість успішного прориву. Близько 400 українських військових знищили зброю і перейшли на територію РФ, були інтерновані, а потім передані в Україну. Жоден із них не змінив присяги, всі продовжили службу.

.    «Були дні, коли нас по 7 годин безперервно розстрілювали з усіх видів артилерії та мінометів. Сили були нерівні, допомога не підходила, боєприпаси закінчувались, техніка майже вся була виведена з ладу. І тоді підрозділи пішли на прорив, вийти змогли не всі, а ті, хто прорвався, дійсно стали героями», – згадує Михайло Драпатий.

.     Комбат 2-го батальйону майор Михайло Драпатої в полон здаватися не захотів. Він зібрав усі сили в один кулак, все розрізнені підрозділи навколо нього, все, що залишилося від бригади, підготував до бою всю неушкоджену техніку, яку вдалося відремонтувати, і зі зброєю в руках повів війська з Червонопартизанська на прорив. До речі, до тих, хто вирішив боротися до кінця, приєдналися і деякі бійці 1-го батальйону, і 51-ї бригади.

.    Михайло Драпатий ухвалив рішення на свій страх і ризик. Весь план і вся організація була на ньому і на офіцерах, у яких не було сумнівів в неприпустимість здаватися в полон.

.    Атака була успішною. Ворог не очікував, що українські війська можуть це зробити.

.    Важко описати, в яких важких умовах проходила операція. Ризик був величезним, адже вони проривалися по самому краю кордону з Росією, несподівано для противника. Втрати під час прориву були мінімальними. Драпатий вивів майже всіх – у складі величезної колони.

.    Важко переоцінити значення вчинку Михайла Драпатого в найважчий час і по суті в безнадійній тактичній обстановці. Він зробив все сам разом з офіцерами і солдатами, які повірили в його командирську майстерність.

.    Завдяки допомозі бойових побратимів із 30-ї механізованої і 95-ї аеромобільної бригад, які звільнили село Степанівка і прикрити прорив із півдня, зведеній групі майора Драпатого вдалося майже неможливе – вони вийшли. Вони вивезли ту техніку, яку було в силах врятувати.

.    Тоді батальйон Драпатого пройшов практично без сну 3 доби понад 160 км під безперервними обстрілами, по замінованих територіях, крізь засідки та інші перешкоди. З оточення вийшли 260 бійців 2-го батальйону 72-ї бригади з-понад 30 одиницями техніки.

.    Прорив здійснили організовано, в найскладніших умовах – по суцільних мінних полях, під безперервними ударами російської артилерії, знищуючи засідки російських найманців. Герої не просто врятували свої життя – вони зберегли велику кількість дорогої бойової техніки.

.    Після відпочинку, доукомплектування та відновлення боєздатності батальйон Драпатого повернувся в зону бойових дій у район Волновахи, а Михайла Васильовича відрядили на навчання в Національний університет оборони України імені Івана Черняховського, йому було присвоєне звання підполковника. Втім, він згодом перевівся на заочну форму навчання і повернувся в зону АТО.

.    У червні 2017 року успішно закінчив навчання в НУОУ з дипломом магістра. У складі 30-ї окремої механізованої бригади (Новоград-Волинський) до кінця літа 2016 року служив на посаді начальника штабу — першого заступника командира бригади.

.    У серпні 2016 року призначений командиром 58-ї окремої мотопіхотної бригади (Конотоп), яка на той час виконувала завдання в Авдіївці та Ясинуватському районі Донецької області.

.    З липня 2017 року командир бригади безпосередньо в зоні проведення АТО здійснює керівництво діями 58 ОМПБр.

.    За виявлену мужність і професіоналізм Михайло Драпатої отримав від міністра оборони звання підполковник достроково. Підполковник Михайло Драпатий – лицар Ордена Богдана Хмельницького II і III ступенів, Народний герой України.

Підготувала Ніна Немировська, редактор, співавтор, упорядник

книги “Незламні герої” член спілки журналістів України, м. Харків

Оновлено: Вересень 9, 2018