Доля моєї родини у долі України

Нововолинськ

—-

Мій прадід Каліщук Петро Сельвесторович пішов на війну у 18 років.
Його дитинство припало на часи нелегких воєнних років.
Боса,холодна юність не зламали молодого хлопця.
Він допомагав батькам по господарству,доглядав худобу.
Коли прийшов час захищати рідний край,він, не задумуючись, пішов на війну.
Воювати йому прийшлося не довго. Через рік він отримав важке поранення у спину.
Після довгої і затяжної госпіталізації,прадід повернувся додому.
Та відлуння війни, осколок, завжди давав про себе знати у мирний час невтамовним болем у спині.
Мій прадід був інвалідом 2-гої групи та героєм, солдатом Великої Вітчизняної війни.

—-

—-

—-

 

Стежина, що веде у минуле

Як добре бути онукою! Відчувати ласку бабусі і турботу дідуся. Вони займають у моєму серці неабияке місце.
Я вирішила написати розповідь про дідуся Олексія. На даний час йому виповнилося 85 років. В очах дідуся я завжди бачу ніжність, у руках підтримку, а у серці – безмежну любов.
Важким було у нього колись життя… Саме цей, болючий йому період, я хочу описати.
Коли розпочалася друга Вітчизняна війна, йому було 16 років. Тата його забрали на фронт. Рівно через місяць у сім’ю Біднюків прийшло горе. Повідомили, що загинув дідуся тато. Але це ще не все… На їхніх очах було підірвано німецькою бомбою рідну хатину. Це призвело до переховувань у землянці.
Довелося дідусеві Олексію пережити і голодомор 33року. Мені важко збагнути, якою страшною була його юність! Скільки болю зазнало молоде дідусеве серце!
Зараз, коли розповідає мені про минуле, на його сумних очах бринить сльоза гіркоти, а руки мене трепетно обіймають. « Дідусю, не сумуй, я поруч…» – шепочу йому я.
Давайте завжди пам’ятатимемо ті важкі часи та цінувати тих, кому вдячні за синє небо та яскраве сонечко. Адже саме такі люди і творять нашу державу – Україну.

—-

 

Нове життя

На вулиці був січневий ранок. Мама покликала мене до себе, щоб розповісти велику таємницю. Саме того дня я дізналася, що моя сестричка Юля – вагітна. Моїм радощам не було меж! Мене переповнювали позитивні емоції. Я не могла дочекатись, коли ж малюк з’явиться на світ. Сестра збільшувалася на очах. Вона була дуже гарненька, бо вагітність їй личила. У неї був чудовий животик. Медичний огляд показав, що буде гарненький хлопчик. Він постійно рухався. Кожного дня я прикладала ручку та відчувала поштовхи дитинки, це він так вітався зі мною. Через вісім місяців настав той день, коли у Юлі заболів животик. Це нас усіх насторожило. Чоловік відвіз її у пологовий будинок. Аж раптом пролунав дзвінок телефону… Лікар сповістив про народження нового життя. З того часу нас в сім’ї побільшало. У мене з’явився племінник. Назвали малюка Ромчиком. Він кожного дня дивував нас своїм ніжним поглядом, своїми невпевненими кроками та кумедними словами.
Я бажаю усім мати племінників. Бо це чудово! Це малюки, які приносять велику радість, безліч несподіванок та хороший настрій.

—-

 

 

Родина… Скільки тепла, ніжності,підтримки, довіри ввібрало у себе це слово. Доля кожної людини є різною, але усі вони творять долю України.
Як і без тата, без мами не може з’явитися у світі людина, без тата не може бути повноцінної сім’ї і діти будуть обділені любов’ю та ласкою.
Мій тато – найкращий у світі. Його звати Олександр. Він розумний, сильний та рішучий. За професією він шофер. Колись його відправляли у відрядження у різні куточки країн. Весною у 1986 року в нашій країні сталося лихо, вибухнув реактор на Чорнобильській атомній електростанції. І мій татусь був одним із тих, кому потрібно було захищати нашу планету. За цей вчинок, я пишаюсь ним ще більше!
Мій тато завжди життєрадісний і має почуття гумору. Часто розповідає мені приколи зі свого життя. У нього є хобі, він любить рибалити. Тому дуже часто ми відпочиваємо біля водойми, спостерігаючи за уловом тата. Влітку ми відпочиваємо на Світязі та у Криму, там мій татусь теж не сидить на місці. Взувши ласти та вдягнувши маску йде ознайомлюватися із підводним царством. А ми з мамою чекаємо його на березі.
Любить мій тато і машини. Вміє відремонтувати, навіть розібрати до останнього гвинтика, а потім зібрати.
Життя прекрасне, адже поруч завжди є підтримка рідної людини. Тато – це моя опора, моя надійність. Ми розуміємо один одного з першого погляду.
На мою думку, щасливі ті дітки, у яких хороші родини. Бережіть, цінуйте тепло і затишок у своїх оселях.

—–

 

Невмируща пам’ять

( Спогади про мого прадідуся Меркулова Миколу Дмитровича)

Все далі в минуле кануть роки Великої Вітчизняної війни. Вже майже сімдесят років в нашій країні панує мирне життя. Наш народ над своїми головами бачить тільки блакитне небо, сяюче сонце, чує веселий гомін пташок. А чули про страшну війну тільки з розповідей дідусів та бабусь, яким довелося пережити те страшне лихо. Я також, на щастя, про війну знаю тільки з розповідей прадідуся Меркулова Миколу Дмитровича. Мені б дуже хотілося розповісти про нього, так як він разом із іншими ветеранами Великої Вітчизняної війни брав участь у долі нашої України.
Народився мій прадідусь Меркулов Микола Дмитрович 17 вересня 1923 року у селі Скачки Галицинського району Пензенської області. Його дитинство виявилось важким і напівголодним. А тут ще й війна…
У лютому 1942 прийшов і його час збиратися на війну.
Мого прадідуся, разом із товаришем-односельцем Григорієм Синюгіним, після військомата направили в кулеметно-мінометне училище до міста Моршанськ. Навчання юнаки так і не закінчили. Коли німці зайняли місто Ростов і місто Новочеркаськ і просувались у напрямку Сталінграда, Кавказу, Моршанське кулеметно-мінометне училище розформували. Всім вихованцям присвоїли звання ”сержант”.
Воювати прадідусь почав біля Старої Русси (Новгородська область) у 253-й стрілецькій дивізії мінометної батареї 979 загонового полку.
Дідусь розповідав, як було тоді важко, солдати недоїдали та недосипали, але вдягали їх добре: валянки, кожух, ватні стьобані штани і тілогрійка.
Дивізія, в якій був прадідусь, брала участь у звільненні Сумської, Полтавської, Київської областей, форсували Дніпро на Букринському плацдармі.
Після звільнення Києва дивізія, в якій воював Микола Дмитрович, опинилася під Житомиром, брала участь у його звільненні. З осені 1943 року вона активно воює на теренах другого Білоруського фронту під Гомелем.
У літку 1944 року прадідусь у складі 253-ої стрілецької дивізії ( 1-й український фронт ) опиняється на Волині, займаючи оборону в селі Воютин Торчинського і Скірче та Мирне Горохівського районів. 13 липня разом із іншими бійцями ( поблизу міста Горохів ) йде в наступ, де отримує поранення.
Після госпіталя, набравшись сил він разом із іншими фронтовиками продовжує свій бойовий шлях на території Німеччини. Перемогу зустрічає у м.Фалькецберг.
Після закінчення війни прадідусь повертається на Україну, де продовжує свій життєвий шлях.
Проживаючи на Волині Микола Дмитрович Меркулов був активним громадським діячем, почесним головою міської організації ветеранів війни і праці, яку очолював впродовж багатьох років, Ветеран Великої вітчизняної війни, учасник бойових дій, зробив вагомий вклад у літопис і розбудову міста Нововолинська.
Дуже хотілося б, щоб наша молодь завжди пам’ятала про тих, кому ми завдячуємо своїм життям, а саме ветеранам Великої Вітчизняної війни, які вибороли для нас перемогу. Нехай у наших серцях пам’ять живе про них вічно.

—–

 

Моя улюблена сім’я

Сім’я! Скільки в цьому слові затишку і тепла. Як добре повертатися туди, де завжди чекають, приголублять, дадуть розумну пораду, де почуваєш себе комусь потрібним, за тебе всі переживають і піклуються. Такою і є моя сім’я.
Нас усього п’ятеро чоловік, а саме: я, мама, тато і двоє менших братів. Зараз я вам дещо про неї розповім.
Мене зовуть Дмитриком. Зараз я – п’ятикласник. У школі дізнаюся багато чого нового і цікавого. У вільний час люблю читати книги і слухати музику. А у майбутньому мрію стати хорошою людиною і здобути професію, завдяки якій зміг би творити добро та бути потрібний людям.
У мене є мама, яка працює у школі мистецтв. Вона вчить дітей пізнавати чарівний світ музики, шукає в дитячих душах якусь родзинку – маленький талант, який дасть у майбутньому хороший урожай та відкриває шлях у велике майбутнє.
Моя мама завжди приголубить і смачно нагодує. А які в неї смачні та пишні пиріжечки виходять!
Тато мій хазяїн дому, має золоті руки. Робота аж кипить. Він уміє і дощечку прибити, і стілець змайструвати. А ще, мене навчає. Адже цю важку роботу мусить вміти робити кожен чоловік, та й я у майбутньому теж. Проводжу з ним багато вільного часу: разом вудимо рибу, збираємо гриби, ремонтуємо у майстерні речі, які б ще стали у пригоді.
Адже чоловіки однієї сім’ї повинні знаходити між собою спільну мову. Як це добре, коли тебе розуміють.
Мої братики ще замалі, щоб допомагати мамі чи татові. Вони завжди завдають батькам клопотів. А я, як старший брат, повчаю їх. Вони скоро підуть у перший клас, і я можу стати для них великим помічником: підказати, як правильно прочитати і написати слово. А вони у відповідь допоможуть мені.
Я щасливий, що у нашій сім’ї завжди підтримують один одного, порадять і допоможуть. Ми всі є одним великим цілим – сім’єю.

—-

 

—–

Доля моєї родини у долі України
Я хочу Вам розповісти про мою прабабусю, Бухвал Євдокію Артемівну. Саме вона є для мене гарним взірцем доброї, щирої, люблячої людини. Влітку я з батьками відвідую її в селі Невір Любешівського району. Вечері перед сном прабабуся розповідає мені історії свого життя. Одну з них я добре запам’ятала.
Коли їй було 10 років розпочалася Велика Вітчизняна війна, в країні були важкі часи, не було що їсти. У моєї прабабусі було троє братиків та три сестрички. В той час усі навколо хворіли страшними хворобами: малярією, тифом. Захворіли й її сестрички, усі померли. Залишилась лише вона з братиками. Але у цей тяжкий час прабабуся була сильною, не перестала вірити в добро, а навпаки молилась до Бога та надіялась на краще життя.
Усе це вона вчить і нас, своїх правнуків. Бути добрими, щирими, гарними людьми та любити свій край, свою Україну!!!

Учениця 1 – Б класу
Нововолинської ЗОШ № 4

Ференц Вероніка Анатолівна

——

Терещук Володимир Юхимович – народився 4 вересня 1946 року у селі Олеськ Любомльського району. Дитинство прожив так, як і всі діти в ті роки: допомагав батькам по господарству, пас корів, доглядав за іншою худобою. Адже родина була велика – 4 сестри та 3 братів. Звичайно, він мав інші заняття. Мій дідусь власноруч навчився грати на акордеоні. Також закінчив середню школу . Після школи юнака забрали до армії, де він вчився стрибати з парашутом. Це доволі цікаве заняття, про яке мріє кожен хдопець. Після армії вын вступив до технікуму у місті Володимирі-Волинському. І ось з цього розпочинається найцікавіше.
Після звичайного року навчання він збирався їхати додому. Здавши всі іспити та заліки, вирушив до гуртожитку, щоб збирати речі. Перед тим, як їхати, повинен був у аптеці купити ліки для свого брата, що занедужав. Зайшовши до аптеки, він побачив гарну молоду дівчину, яка підкорила його своїм поглядом… Це була моя бабуся. Спершу дідусь вирішив купити ліки, а потім розговорити красуню, що було нелегко. Після довгої цікавої розмови Володимир поглянув на годинник і побачив, що залишилося зовсім небагато часу до відправки автобуса. Юнак попрощався з чарівною знайомою та чкурнув до автостанції. Швидко вскочивши до автобусу і поїхав додому. Цілий тиждень, який юнак провів удома, його не покидала думка про дівчину. Та коли хлопець все-таки наважився повернутися до міста, він переживав, чи не забула його красуня. Прийшовши до аптеки, дідусь не побачив там її. Вмить він зрозумів, що дівчини немає. Та коли з сумним обличчям хлопець відкрив двері, щоб вийти, раптом з’явилася моя бабуся (тобто дівчина). Побачивши його, вона дуже зраділа. Піднявши голову, дідусь не зразу зрозумів, що це та красуня з прекрасним поглядом. Молоді люди посміхнулись і юнак запросив дівчину до кафе на побачення.
Після цієї зустрічі вони більше ніколи не відпускали один одного й живуть вже 44 роки душа в душу.

Захарчук Каріна 7-Б

—–

Моя прабабуся Наташа (Захарчук Наталія Володимирівна) народилася в 1931р. Дитинство у неї було важким, тому що проходило у роки 2-ої світової війни.
Одного разу в їхній дім увірвалися німці. Вони почали говорити, що їхня сім’я куркулі, тому що мають будинок та корову. Забрали все, що могли та навіть хотіли познущатися над ними. Прабабуся Наташа була на той час ще маленька. Один німець підійшов до неї і сказав: « Не будемо робити цій сім’ї ніякої шкоди, тому що ця маленька дівчинка ( і він вказав пальцем на мою прабабусю Наташу) дуже схожа на мою сестру». Німці були невдоволені, але все таки не зробили ніякої кривди. Невдовзі прабабу з сином сім’ю відправили на Сибір. Їм сказали, щоб вони не брали нічого, окрім полину. Вірні люди взяли мішками полин. Приїхавши до Сибіру, всі побачили, що вони підло обмануті. У Сибіру не було нічого, окрім полину. Жила моя прабабуся та її сім’я в підвальних приміщеннях, де було багато клопів, які жалили людей та люди хворіли тяжкими хворобами. Там,у Сибіру, народилася моя бабуся Ніна, дочка прабабусі. Невдовзі мама моєї прабабусі Наташі померла від тифу. Батько їхній був священиком, він помер дуже рано у 32 роки, через те що в нього було запалення легенів. Для моєї прабабусі Наташі настали ще тяжчі часи. Вона стала сиротою. І щоб прогодувати братів та сестру, вона в 12 років повинна була йти на роботу.
Працювала вона у великого та багатого пана. Коли їй видавали зарплатню, вона йшла та купляла хліб. Хліб, який був водянистим, видавали по грамах . Потім вона приходила додому та ділила його на всіх. Інколи вона залишалася голодною, тому що бачила, що хліба не вистачає на всіх та віддавала все своїм братам та сестричці. Таке неймовірно тяжке життя прожила моя прабабуся Наташі. Померла вона в 2000-му році. Я дуже пишаюсь своєю прабабусею Наташею і завжди буду пам’ятати про неї.

Панібраць

—–