Покрова. Нововолинськ, ч. 4. Краєзнавчі зустрічі

Жовтень 25, 2017

14 жовтня 2017-го року в приміщенні Координаційної Ради РУХУ, колисці Нововолинської демократії, відбулись збори краєзнавців-практиків, присвячені 25-річчю першої літургії у храмі Святої Покрови і 25-річчю створення Нововолинської станиці Братства ОУН-УПА.

Так як і більше 26-ти років тому, ще за часів існування Радянського Союзу, головуючи на перших зборах зі створення першої в місті парафії 6-го червня 1991-го року, збори розпочав своєю доповіддю перший голова міської громадської організації Народний Рух України, учасник бойових дій у складі 26-тої артилерійської бригади Ігор Семенюк. Доповідь містить аналіз подій в Нововолинську, на Волині та в Україні в цілому.

Про книгу «Духовне серце шахтарського Нововолинська»

Насамперед, віддаю належну шану авторам і упорядникам (упорядник Надія Войтюк, технічний редактор Володимир Купровський, редактор Ірина Костюк та верстка Мирослава Власюк) книги «Духовне серце шахтарського Нововолинська» за проведені дослідження та роботу, які можуть викликати певний інтерес і бажання до їх осмислення.

Заслуговує на увагу висвітлення історії відновлення (будівництва) храмових споруд у Нововолинську та приділення уваги ряду непересічних, шановних людей і достойників, про яких в преамбулі (передмові) до книги авторами зазначено таке:

«Досліджуючи історію новозведених храмів міста, часто торкаємось одних і тих же постатей, які відіграли важливу роль при створенні, реєстрації та відкритті святинь. Про них наша книга».

Свої ж роздуми про книгу розпочну з того, чим, власне, вона закінчується – з наведеної у тексті цитати Арсена Річинського: «Духовна самостійність – це певність нації у своїх силах».

Саме тому, читаючи і осмислюючи текст, мимоволі задаєшся питаннями – а що ж таке ота духовна самостійність та певність нації у своїх силах? Власне з цих же причин, після прочитання та глибшого ознайомлення із змістом, чомусь не покидає відчуття – що щось тут таки залишилось «поза кадром».

Вважаю, що це – реальні передумови, обставини, якими наповнювалась тогочасна, що сприяла поривові духовному відродженню. Адже цілком логічним є питання, як могло трапитись так, що на тлі десятиріч так званого застою, а згодом напіврозпаду тоталітарної імперської системи – раптом, звідкілясь, нібито на голому місці у суспільстві виникло невгамовне бажання звільнитись від пут бездуховності і рабства.

Очевидно, для того, щоб відповісти на ці питання, авторам варто було належним чином, висвітлювати обставини виникнення (передумови) явищ та історичних подій, які послужили поштовхом до отого духовного ренесансу, базуватись на фактах, а, отже – оцінюватись за їх повнотою та достовірністю; значно глибше дослідити передумови та обставини і якомога реальніше передати дух тієї епохи, яка передувала періоду виникнення і розбудови описаних храмових споруд.

В певній мірі у вступі до книги фігурує коротеньке посилання про трагічні долі українського духовенства та його окремих, здебільшого видатних представників, однак, варто було б нагадати, що при більшовицькій системі справжні людські духовні і моральні цінності завжди втрачали усю свою сакральну сутність. Ці виміри практично підмінялись певними ідеологічними нормами та «гібридними» поняттями, а духовні потреби у їх релігійних вимірах асоціювались лише з «опіумом для народу».

Книга «Духовне серце шахтарського Нововолинська» була видана у 2015 році – саме у той період, коли новітньою Московською імперією було анексовано український Крим, коли цією ж імперією проти України була розгорнута повномасштабна «гібридна» агресія, а оточуючий нас інформаційний простір безупинно насичується брехливою «гібридною» пропагандою…

Отож, повно і правдиво освічуючи певні історичні обставини, книга – як видання, народжене на теренах Нововолинська, могла би стати не просто художнім історичним нарисом, а відіграти також роль важливої моральної та духовної опори у протистоянні новітнім імперським зазіханням.

Отож, якими ж були оті передумови, звідкіля ж це раптом у 90-х минулого століття виник такий значний ДУХОВНИЙ порив, зокрема – у «безбожному» Нововолинську?

Варто було б авторам не обмежуватись лише коротенькою згадкою про апостольську місію ряду українських достойників, чия духовна і моральна позиція напряму опонувала більшовицькій тоталітарній системі (Андрей Шептицький, Йосип Сліпий, Мстислав Скрипник та інші), а ще раз нагадати про те, що до опонентів більшовицької системи, зараховувались і ті представники духовенства, чия релігійна доктрина, як послідовників «русского самодержавия» та «русского православия» на початках її зародження, також не вписувалась в утверджені більшовиками ідеологічні постулати. Однак, згодом – була включена цією ж таки системою до арсеналів свого «гібридного» озброєння!

Загалом лише в Україні до 1930 року знищено понад 80 відсотків храмів. Так, у 1917 році в Києві (колисці християнської Русі) налічувалось 1710 парафій, а у 1940 році … лише дві. А з 23 монастирів не залишилося жодного.

І такий стан справ зберігався до часів горбачовської перебудови!

Колись хтось із мудрих сказав: «Не можеш перемогти – очоль!». Отож – було зроблено! І на зміну знищеному – тихоновському православ’ю, апологети більшовицької ідеології створили («відновили»), як ідеологічний самодержавний інструмент – майже повністю зруйнований старий інститут «русского православия», «рукопоклавши» і поставивши на чолі нового «канонічного» РПЦ високопоставлених «духівників» з НКВС та їм подібних структур.

Так, це лише окремі штрихи із «замальовок» до тієї атмосфери, якою – у період кінця 80-х – початку 90-х минулого століття – була наповнена епоха, так званої, горбачовської «перестройки».

Власне, саме ця «атмосфера» стала поштовхом, подальшою передумовою для ВІДРОДЖЕННЯ ДУХОВНОСТІ НАЦІЇ, визволення її з під гніту фальші, брехні та духовного рабства!…

І варто завжди пам’ятати про те, що народжувався Нововолинськ, як промислове, індустріалізоване місто на тих теренах, де колись розташовувались та квітли своїми садками «звичайнісінькі» волинські села та хутори, де, задовго до нас жили, споруджували, мріяли, любили… Скільки їх було і залишилось нині – Низкиничі, Будятичі, Русовичі, Дорогиничі, Панасівка…

Отож – не в пустелі, не на голому місці – а у величних соборах душ пращурів наших були оті цілющі, невичерпні джерела духовності та любові – які завжди давали певність нації у своїх силах. Чи ж не вони, власне – оті джерела, і стали справжньою передумовою до тієї епохи, що згодом стала поштовхом до відродження і ренесансу – відновлення та будівництва описаних релігійних споруд, які сьогодні належать різним християнським громадам Нововолинська. Бо будівництво храмів отих, як матеріальних споруд, розпочиналось від спорудження непохитних духовних соборів Божих у наших серцях і душах!

На тлі загальної духовної деградації, яка вилилась згодом – у 80-х, 90-х – у відомі політичні зрушення, ще вціліли та збереглись у ближніх до Нововолинська окремих селах деякі храмові споруди. Вціліли з волі Божої навіть після того, коли «інші» горіли за якихось досить дивних обставин – здебільшого після проведених у них «ремонтів» та «реконструкцій».

Зокрема, за переказами місцевих, загадково склалась трагічна доля старовинних церков у селах Бужанка та Морозовичі. А увесь церковний інвентар, який, після систематичного закриття отих храмових споруд мав зберігатись у приміщення драмтеатру міста Нововолинська, потім – після раптової пожежі у 60-му – якось дивно, кудись «безслідно» зник.

Споглядаючи на деякі відомі в області реконструйовані монастирські споруди, які перебувають на «балансі» РПЦ, ловлю себе на думці, що більше ніж «релігійні» нагадують вони військові інженерні споруди із своєю, належним чином підготовленою інфраструктурою, на зразок тих які бачив на Донбасі. Придивіться уважніше!

Отож, споглядаючи з позиції сьогодення у часи 80-х – 90-х минулого століття, мимоволі знову замислююсь над тим, чи на тлі останніх пережитих десятиліть нашої новітньої історії – після усіх пережитих еволюцій та революцій і триваючої московитської агресії, після підняття з руїн споруд понівечених храмів – стали ми більш моральними та ближчими до цілющих джерел духовності та до Господа Бога…

Що ж стосується Нововолинська – то у кінці 80-х та на початку 90-х минулого століття на його теренах найпотужнішим, реальним інструментарієм, який відіграв чи не найважливішу роль у реалізації «поштовху» до духовного відродження християнських громад, стала тогочасна міська організація Народного Руху (Координаційна Рада НРУ).

Насамперед тому, що до лав цієї організації ввійшли саме ті люди, для яких слова Арсена Річинського про духовну самостійність і певність у своїх силах, були зрозумілі і близькі за сенсом їхнього життя. Тому, що на час заснування і легалізації організації (НРУ Координаційна Рада м.Нововолинська) до її складу входили представники різних традиційних християнських конфесій, для яких право на свободу віросповідання була одним із найголовніших невід’ємних загальнолюдських прав. І цікавим має бути той історичний факт, що у досягненні мети конфесійні, релігійні відмінності учасників цієї громадсько-політичної організації не були перешкодою…

Так, 6 червня 1991 року, у Нововолинську відбулись збори громадян у кількості 29 чоловік. На цих зборах було прийнято текст заяви до Нововолинської Ради і її виконавчого комітету про реєстрацію громади УАПЦ, як структури незалежної від скомпрометованої РПЦ церкви (тоді ще не було Київського Патріархату).

Під цією заявою громадян до Нововолинської Ради і її виконавчого комітету про реєстрацію громади УАПЦ зазначені прізвища людей, які, на мою думку, відіграли чи не одну з перших найважливіших ролей при створенні, реєстрації та відкритті храмових споруд, як новітніх нововолинських святинь.

А вже згодом вже були рішення влади про реєстрацію цієї громади, як і інших релігійних громад. І на рівні місцевої влади почали вирішувались питання відведення земельних ділянок та будівництва храмових споруд…

Загалом, вважаю, що книга під вищезазначеною назвою (авторства – упорядник Надія Войтюк, технічний редактор Володимир Купровський, редактор Ірина Костюк та верстка Мирослава Власюк) заслуговує на увагу.

Минуло чверть століття, багато з тих сподвижників, які «відіграли одну з перших найважливіших ролей», відійшли у Вічність і їх уже немає посеред нас. Віддаймо їм належне!

Повний текст доповіді Ігоря Семенюка організатори конференції планують видати у збірці рефератів.

Голова оргкомітету, краєзнавець Зосим Колбун зачитав присутнім лист-привітання нововолинцям від першого всенародно обраного Нововолинського міського голови Павла Присяжного

Слава Ісусу Христу!

Я сердечно вітаю нововолинців із чвертьстолітньою подією – першим богослужінням у першій рідній серцю українців православній церкві нашого міста.

То славетна віха: 25 років тому в атеїстичному Нововолинську, як наймолодшому за совітів місті Волині, постала перша Свята церква, де ми стали молитися рідною мовою.

Завдячуймо цим щастям усім, хто долучився до спорудження церкви, і настоятелю Храму Божого – отцю Володимиру (Володимиру Богдадюку, великому патріотові і людині великого серця, що так рано покинула нас).

То насправді був великий чоловік, сповненений великої любові і до Господа, і до простого смертного.

Це він, разом із отцем Стефаном, освячував святиню нашого Нововолинська – символічну могилу борців за волю України. Це він йшов на чолі усіх Хресних ходів нововолинців, сподіваючись на мир і благодать у нашому місті.

Нині – свято усеукраїнське – козацьке, вояків української повстанської армії і армії нинішньої, що захищає Україну від москаля.

Щиро зичу нововолинцям у цей історичний день світлої радості, добра, щастя і великої віри у прийдешнє України. Бо без віри не буде України, так колись казав Володимир Богдадюк, парох першої української церкви у місті, що дав нам спромогу молитися Господу рідною мовою.

З повагою – Павло Присяжний

Євгеній Павлович Кліндухов, керівник товариства Просвіта і Народного Руху України м. Нововолинська в кінці 90-тих років, автор краєзнавчих книг зосередив свій виступ на завданнях Руху другої половини дев’яностих років минулого століття.

Анатолій Миколайович Бідзюра, першорухівець, член першої в історії храму Святої Покрови Божої Матері парафіяльної ради, керівник ГО Україна – Польща, поділився з присутніми спогадами про історію першої в молодому місті церкви та зупинився на проблемах сьогодення в питаннях відродження духовності в місті Нововолинську.

Свій виступ кандидат історичних наук, доцент в місцевому ВУЗі, автор двох монографій і низки наукових статей Микола Зіновійович Нагірний присвятив місцевому краєзнавцю Степану Володимировичу Борисюку

Класична історія в основному пишеться трьома способами: як історія народу, як історія держави і як історія території. При висвітленні подій увага звертається або на керівників держав, або вживається знеособлена фраза на зразок «Німеччина напала», «народ повстав» і т.д. Однак є й інша сторона історичної дійсності, яку, зокрема, якісно висвітлюють на Заході. Це історія соціальних прошарків або окремих людей. Саме такі окремі особистості непомітно творять історію на місцях. Однією з таких постатей є особа при бузького краєзнавця, про якого мова піде нижче.

Член Волинської обласної організації Національної спілки краєзнавців України, дослідник і письменник Степан Володимирович Борисюк народився 1945 р. в селянській родині у прибузькому селі Млинище, що на Волині. Батьки – Володимир і Агафія. Таїнство хрещення прийняв у церкві села Михале

Ріс без батька, який не повернувся з війни. Закінчив Поромівську середню школу, Новоград-Волинську дворічну школу культпрацівників та Рівненський державний інститут культури.

Безпартійний. Служив у Радянській Армії. Працював у культурно-освітніх установах Прибужжя та місті Сочі на посадах інструктора-методиста, баяніста, культорганізатора, завідуючого відділом культурно-масової роботи, художнього керівника, директора сільського, районного та міського будинків культури.

Остання посада – директор Нововолинського міського парку культури і відпочинку. Дипломат Всеукраїнського та лауреат обласних конкурсів культорганізаторів.

Обирався депутатом сільської Ради, членом бюро райкому комсомолу, секретарем комсомольської організації, головою профкому працівників культури Іваничівського району.

Виховував двох доньок – Вікторію і Лілію.

Замітки, інформації, вірші друкував у центральних, обласних, районних та міських газетах.

Він багато зробив у досліджені та вивченні рідного краю. Степан Борисюк – поет, письменник, краєзнавець, народжений у цьому краї, став його жителем і його будівником, причетним до багатьох подій, які відбувалися на його очах і які він фіксує по роках і днях.

Перша книжка автора – Збірка «Млини над Бугом», історико-краєзнавчий нарис, поезії (Луцьк, 1998. – 96 с.).

В іншій книзі – “Нововолинськ: події та факти, фотолітопис, бувальщини” (Луцьк, 2004. – 390 с.) автор бажав зафіксувати в історичній пам’яті людей зміни в краї, народження і розвиток шахтарського Нововолинська; назви об’єктів і подій, які визначають минуле і сьогодення шахтарського міста; імена, які становлять славу міста.

Перші шахта, будинок, школа, їдальня, лазня, кінотеатр, перші новосели і новонароджені громадяни міста. Багато з цього можна побачити у фотолітопису на світлинах. У бувальщинах втілено талант письменника і народний гумор.

У книзі знайдемо факти і події у дбайливо занотованій хроніці.

Велика краєзнавча праця Борисюка “Волинське Прибужжя: крізь серце і заметіль століть” (Нововолинськ, 2007. – 384 с.) є об’ємною і за матеріалами, і за часовим діапазоном, бо охоплює фрагменти життя краю з найдавніших часів. Велика кількість документальних матеріалів з етнографії, картографії, топоніміки, традиційної побутової культури, фотографії та статистика створюють підґрунтя книги. Книга розповідає про порубіжні землі нашої держави, які зазнали в історії набігів, нападів, але зберегли себе, свою ідентичність. Борисюк хотів, щоб українці знали своє коріння, витоки складної історії. Він розповідав історію краю через своє сприйняття давньої історії та культури, життя людей, історії населених пунктів. Ця книга може бути використана при викладання у загальноосвітній школі факультутивного курсу “Волинезнавство”.

Помер Степан Борисюк 2010 року.

Його твори і краєзнавчі праці пронизані почуттям високого патріотизму. Про С. Борисюка можна сказати: «Порадіти за свій край у віршах і прозі – то треба мати талант і дуже любити свою землю», і це буде справедливо щодо його життя і творчості.