Вірші Елеонори Андрущенко без ретуші
Мені так хочеться заставить думать вас,
щоб ви не слухали, а завжди серцем чули,
де фальш, де правда, де простий обман,
щоб ви увагою ніщо не оминули…
Зашепчи мене, замалюй мене,
затанцюй мене і замрій,
ти руками своїми люби мене і словами веди до дій,
так замерзла я без турботливих, без коханих твоїх очей,
так бракує знов, наших відданих, теплих, пристрасних цар-ночей,
Зашепчи мене, замалюй мене,
затанцюй мене і замрій,
закрути мене в своїй ніжності,
залюби мене, відігрій,
покажи мені свою зіроньку, де кохання твоє живе,
щоб я завжди могла дивитися,
де панує ім’я моє,
зашепчи мене, замалюй мене,
затанцюй мене і замрій,
ти єдиний про кого мрію я, ти бажання, що не мине….
___________________________
Ми наче грона на одному вітті,
твої слова відлунюють в душі,
такі покраяні в журбі й сльозами вмиті,
такі правдиві й вірні знов собі,
нас знов нещадно трощать кулаками,
нам знов мечі на кров та піт кують,
і знову тільки віття калинові,
нам в боротьбі незламну міць дають,
і знову хитрий ворог кров нуртує,
і сіть плете для стомлених голів,
і знову в бій, а вже нема потуги,
і знов бракує криці, сили й слів.
Та майорить червоним сяйвом ранок,
і сонце, знову, йде у новий день,
це буде наш, це буде наш світанок,
і нам ніхто його не перейде.
Вже янгол правди вийшов на дорогу,
і вже розправив крила його кінь,
підем за ним у славі і у сяйві,
і зникне геть, усього злого тінь.
_______________________________________________
З-під пальців випущу бруньками, розквітлу ніжність на обличчя,
струмком джерельної води, пущу кохання тобі в душу
, волоссям дихатиму вітром, ним огорну наче чеканням,
губами спраглими, троянди, під ноги кину й думать змушу,
я закручу тебе у танці, я сном розвію твої страхи,
відчуєш силу, міць і пристрасть, свободу, вічність, гордість птахи,
тобі захочеться сміятись і плакать з радощів й стогнати,
захочеш у полон здаватись, лише б хотіла силу дати,
забудеш ти усі тривоги, і сум, і біль, і нарікання,
всіх ворогів, підступних, лови та планів грішних зволікання,
одне бажання – бути поруч…..одне бажання – бути разом,
за це звернути можна гори,…..від цього вічні стають фрази,
Коли бринить в душі кохання, коли звук голосу – чекання,
тоді минає все даремне, а серце прагне, лиш,… зізнання,
З-під пальців випущу бруньками, розквітлу ніжність на обличчя,
струмком джерельної води, пущу кохання тобі в душу,
волоссям дихатиму вітром, ним огорну наче чеканням,
губами спраглими, троянди, під ноги кину й думать змушу…..
_______________________________
Дивлюсь на рани твої, мій хлопчику,
на руки скалічені мінами,
на кості зрощені скривлено, на теплу усмішку щирую,
І бачу в тобі всі пристрасні, далекі і давні душі,
стерпівші пекельне пекло на цьому кусені суші,
я бачу в тобі ту силу, яку не здолати нікому,
ти велетів наших козацьких, носиш усюди з собою,
ти воїнів наших віру випив з холодною кров’ю,
ти знаєш, що Бог і Небо, завжди в тебе за спиною,
дивлюсь на рани твої, мій хлопчику,
на руки скалічені мінами,
на кості зрощені скривлено, на теплу усмішку щирую,
і знаю, що в цілому світі, немає таких і не буде,
і той хто вбивати прийде, ніколи тебе не забуде,
бо в тебе болючі рани, і руки скалічені мінами,
і кості, і важкі шрами та усмішка завжди щирая,
бо в тебе у серці Віра, а в очах – яскраве небо,
і ти добре знаєш для чого боротись і жити треба!
_______________________________
І дивно….щемно,…. наче тільки мить,
а вже, дивись, три місяці минуло,
як я пізнати встигла, як це – жить,
й згадала, як кохать когось, як було,
Так дивно….щемно,…. мить, ….
.а вже пройшла, і не повернеш слова чи сум’яття,
і дуже швидко гаситься вогонь,
що майорів, як пристрасне багаття,
І дивно…щемно, наче тільки мить,
і митей тих незримих так багато,
вони завжди, усюди з нами…. скрізь,
дарують нам то пекло, а то свято,
І дивно…щемно, наче тільки мить,
а вже, дивись, три місяці минуло,
як я згадала, що це значить – жить,
й згадала те, про що душа забула…
____________________________
Правда….іноді здається, що у речах нема суті,
і від цього втрачається зміст і бажання всі скуті?
Правда?….Іноді нема сили стримувать лють, далебі….
й хочеться послати далеко… усі обмеження й соціальні потреби…?
Іноді,….хочеться плюнути, на усі норми, правила і поведінку,
просто перегорнути сторінку…одну сторінку, і просто, просто безумно
тебе любити,…..щоб жити…. просто жити з тобою, тобою горіти….
Іноді,…хочеться так кричати, щоб задвигтіла земля і завмерло море,
Іноді….. хочеться відчувати радість, не біль і не горе…
Інколи….кров пульсує прискорено в жилах,
очі свої закриваю,…. я знову на крилах, я уявляю,
як на крилах власних з гори злітаю, з вітром граю у ігри,
море торкаю, і сонце світлом своїм мене знов стрічає…
. Раз….все минуло …все!…Бо усе минає…
_______________________
Там де ріки шумлять, у таємній журбі,
Там де вітер колосся в снопи укладає,
там живе моє серце, там пристрасті блиск,
там кохання у вербах і в лозах гуляє,
А де теплий пісок, де іскрить океан,
Де будинки побілені фарбою неба,
там живе твій народ, там танцюють канкан,
і там в пристрасті серця існує потреба,
І як сталось, що ми через тисячі миль,
позустрілись з тобою і стали близькими?
Так, що губи твої –це бажання моє,
А що очі мої –це твоя панацея….
_____________________________
У світі так мало кохання, любові і почуттів,
у ньому панує страждання,…. таке, …що бракує слів…
у світі палять дельфінів, вбивають котів і собак,
і люди стали, як звірі, здається згубили страх,
у цьому такому світі, не хочеться пити вино,
дивитись, як квітнуть квіти, як діти ідуть в кіно,
бо там де нема любові, здається і щастя нема,
не можна там вірити людям, бо слово полова одна,
й звіряючи душу Богу, питаю у Нього знов,
Невже і Тобі набридло? Невже Ти забрав любов?
хотіла б я поміняти, усі дні, що тут провела,
на світ, який майже забула, …..чи ще пам’ятаю одна…
______________________________
На хвилях блакитних Світязя, літає моя душа,
згадує ряд струнких сосен, де природа, поки ще, жива,
згадує той теплий вітер, що цілував їй чоло
й дивиться ген за обрій, турбот де нема й не було
. На хвилях блакитних Світязя, спочине моя душа,
огорнеться літа пристрастю, й вип’є ковток тепла,
наче нічого кращого, в світі не буде вже,
тільки верба та ящірка, що по траві ковзне.
Теплим, соковим бризком, краплі впадуть на лице,
ні це не справжні бризки, спогад бере своє,
як же люблю я щиро, синю озер блакить,
як же мені бракує, води, що в душі бринить.
На хвилях блакитних Світязя, літає моя душа,
згадує ряд струнких сосен, де природа….поки жива
_______________________________
Приходжу додому, а тут ти мій друже,
Голівкою ніжно так крутиш ти дуже,
очицями мене до кухні підводиш,
Мякенько хазяйку котячо тривожиш,
а знямкнувши смачний паштетик чи курку,
ти знову заводиш, знайому вже: «Мурку»
Нарцисо, принцесо моя димно-біла,
ти зовсім ніколи мишей не ловила,
граційно лише вигинаєш ти спинку,
на подушці спиш підібгавши перинку,
ти граєшся м’ячиком чемно по хаті,
і пісні співаєш моєму маляті,
та в тебе є риса одна незбагненна,
прекрасна, чарівна і просто натхненна,
тоді, коли вже нема сил говорити,
а хочеться лише усе пережити,
ти мовчки лягаєш на мене всім тілом,
так ніби мене б ти зігріти хотіла,
і тихо нічого мене не спитавши,
ти мовчки усе розумієш і знаєш,
нічого, нікому, ніяк не сказавши….
й за цю твою рису готова простити,
тобі я, подерті часами шпалери,
чи тюль на якому ти любиш кататись,
чи тазик в якому ти любиш купатись,
за тільки одне твоє тихе мовчання,
я зношу усі ці «жахливі» страждання ))
_________________________
Так гарно, Господи! Так гарно,
чарівним дихати світанком,
дивитись на біляві хмари,
що відкривають світу ранки,
Так гарно, Господи! Прекрасно….
Супокій серцю ворожити,
не думати про те, що буде,
а просто мріять, просто жити….
Так гарно, Господи, так щемно,…
що застигаю у покорі,
хочу напитись цього літа,
його краси у квітів морі,
Так гарно, Господи, так красно,
що ніжність серце дотикає,
що все дає наснагу прагнуть,
і світ привабливістю сяє….
____________________________
Душа – це той білий кришталь,
що від поганих рук, розбивається на друзки,
коли її гнітить печаль…..
але й така міцна, що може ламати мости і склеювати друзки,
коли бурі пройшли…..
Совість – це добрий суддя….
що завжди своїм ціпком, вгріє тебе по плечах,
але стає німаком, коли ти пов’язку на очі одягнеш у гніві
і прагнути хочеш лиш крові людської
чи чогось бажаєш….
Любов – це субстанція,
що дихає в грудях, живе…..
власним життям, бавиться і вмирає,
і як вірний друг, усіх пригріває сумних,
бо втішить бажає….все знає….
Ненависть, вона, як любов
тільки цілком навпаки, навзнаки…
скидає у прірву і даючи по вінця напитись…. помсти… плаче….
і скільки б літ не минуло, скільки б не згинуло літ,
на цьому збудований світ….
.___________________________
Обожнюю цей теплий, літній дощ,
Його звіряння, краплями – намистом,
Його тремтливе й радісне тепло,
Що падає й змиває бруд начисто,
Обожнюю в калюжі йти бОса,
І крапельки чувати знов на спині,
І розуміти воду слів сповна,
Яку мені звіряє, як дитині…
Обожнюю цей літній, теплий дощ,
Бо згадується шлях і поцілунок,
й приймається очищення святе,
цей божий дар, цей неба подарунок….
Ця пісня, звук, святий небесний злив,
де все старе оновиться водою,
де серце дихає зовсім немов живе,
і де я відчуваю……… знов з тобою..
_____________________________
Терзання плоті, світло нічних сфер,
усе дарує хіть і зчудування,
я відчуваю дихання твоє,
твоє жагуче, пристрасне бажання,
Танок двох тіл, симфонія облуд,
що зникне, як засяє знову ранок,
та я іду на це, шукаю твоїх губ,
поки нас не збудив від сну світанок,
обійми тіл нагих, сп’яняють зір цноту,
і соловей не видає ні звуку,
бо Всесвіт чує, зараз я Люблю,
і пізнає інтимності науку….
______________________________
Мій янголе, мій старовинний друже,
Чи ти покинув душу пильнувать?
Не чую вже твої слова пестливі,
Не бачу вже чи правильно ступать,
А ти, напевно, взяв та й забарився
у літніх танцях між своїх братів,
і погляд твій туманом застелився,
поміж тривог, посіяних із гір.
Не чуєш голос мій, що тебе кличе,
не підставляєш руки, як пече,
і я частіше за спиною бачу,
не янгольське, а іншеє лице.
Мій братику, чарівний білолиций,
скажи хоч слово, піснею розрадь,
щоб в серці знову заіскрились мрії,
та що робити, знов мені порадь.
__________________________
Ховаюсь від усіх в своєму світі,
Де тихо плине час, де аромат гортензій,
Де крижане повітря на горах,
І де ні в кого вже нема вини й претензій,
Ховаюсь від усіх в своєму світі,
Де квітів море, де живе краса,
Де такі ніжні та веселі діти,
І де на вереску виблискує роса…
Мені вже так набридли сірі будні,
Цей біль і жах, і вічна боротьба,
Де треба щось доказувать щоб бути,
Де все влаштовано, щоб мучилась душа…
Ховаюсь від життя в своєму світі,
Знаходжу мить і все, я знову там,
Мене знов обіймають люди рідні,
і почуття звіряються словам,
Так хочу я, щоб цей примарний обрій,
з уяви, в світ цей тихо перейшов,
Щоб цей чарівний світ, де править спокій,
Кожну стражденну душу віднайшов…
_____________________________
Я стала легка мов пір’їна,
лечу думками, тіло ж неживе,
на серці морок і руїна,
душа крихка, останнє береже…
Думки, думки знов голову обсіли,
ні сну нагнати, ні поладить рай,
нема, здається в тілі більше сили,
лише душа ще рветься через край,
Сльоза одна впаде на сіру землю,
вже не вода, але й не поклик мрій,
примарний знак пробити чорну стіну,
і серце стогне з хрипом в перебій,
Я стала легка мов пір’їна,
лечу думками, тіло ж неживе,
на серці лише морок і руїна,
й душа крихка, останнє береже….
___________________________
Вертиться диск, обриваючи струни,
Знов ти цілуєш руки мої,
Тихо жевріють знов чужі звуки,
Близко моєї щоки,
Бачу та чую дихання свіже,
Тихо ревную – не я,
Мовчки затихне з совістю в парі,
Вирване з серця ім’я,
Сонця я більше вже не побачу,
Світ мені поможи, але залишаться може рядки ці…. залишаться ці вірші……
______________________
СПОВІДЬ ВОЇНА…
Сонячна дівчинко, верткая бджілка, Що ще тобі сказать,
Тиха, як мишка, м’якенька чілка, хочу тебе обійнять,
Все не так гидко,… Бачиш? Не бачиш. Пісню свою завела,
Скільки гарненьких хлопців з тобою, А ти от, мене знайшла.
От би мені тепер сигарету або бокал вина,
Я би тобі віддав цю планету, Розпоряджайся сповна,
Тихо живеться мені, тільки сумно, поряд лише пустота,
Тільки одна ти мій спокій стривожила, тільки одна…. прийшла,
Хай вони думають, що я не відаю,
Хто вони, де і по чім, най вони думають,
що не доїду я, не торкну плечем своїм,
Я не боюсь уже, все заспокоїлось, Тільки ось прикус вина,
Все розтривожить мене та не радує, що ти зосталась одна.
Нікому мені було поплакатись, я не потрібен, лиш жду,
Мовчки своїми сльозами умиюся й до побратимів піду,
Ти запитай мене іноді, милая та потурбуй спокій мій,
Я в тобі бачу ангела світлого, ангела…. світлих мрій….
_______________________
Послухай тишу…..
Послухай тишу, як вона мовчить,
В часину сну сиджу я на балконі,
І бачу чорне небо і зорю,
І чуюся неначе я в полоні.
Тихенько листя шелестить вітрами,
Цвіркун уже співає свою пісню,
А я сиджу та чую фіміами,
всіх квітів, що танцюють пелюстками,
І я вдихаю частку цього неба,
Чарівну легкість зір і їхнє сяйво,
Журбу беріз, що вітами сплелися,
Й краплин роси, що блискають лукаво,
Моя домівко, щирий мій куточок,
В полоні я і тиші, і розмаю,
Ще поки я радію, що з тобою,
Радію, що тебе ще поки маю.
Що слухаю цю тишу на балконі,
І цвіркуна, що тихо тут цвіркоче,
Що хоче серденько іще розмаю, й шаліє у красі цієї ночі.
Шкільне вікно
Дивилась я через шкільне вікно у двір
і знову,….. знову все згадала,
По сходах цих ходили ми колись, колись я, біжучи по них, упала,
А ти ось там, у зелені вітрів, так ніжно шепотів мені про осінь,
І я згадала про твою любов,
про те, що в серці щільно зажилося.
Згадала, як мене ти тут чекав,
сором’язливо-тихо посміхався,
Як під берізкою «Люблю» мені сказав,
І, як, чарівно-ніжно, цілувався.
Згадала все і щем відчула знов,
про те, що не повернеться ніколи,
Ні шкільний двір, ні книжка за столом,
Ні ти….. після уроків біля школи.
Тепер, мій син біжить по сходах цих,
закохується й чує вчарування,
й не знатиме, що я дивилась в двір,
і, що я тут згадала про кохання.
Ода коханому….
Я кохала тебе,
Зоряним, наче небо коханням,
Йшла назустріч тобі,
Пурпуровим, яскравим світанням,
Захищала завжди,
Мов щитом, своїм серцем від горя,
Й витягала з біди,
Барвінковими хвилями моря,
Я чекала тебе,
Наче поле, зеленим чеканням,
Зустрічала тебе,
Наче сад, весняним квітуванням,
За тобою тужила,
Дощами й сивою мжичкою,
Але хочу тепер попрощатись,
Смутком, як нічкою,
Бо не хочу ніяк,
Щоб кохання з красою прощалося,
Щоб світанню цьому,
лише згаснути залишалося.
Чудовий день…
Чудовий день. І смуток і печаль,
І легкий білий сніг летить на скроні,
Мені тебе давно уже не жаль,
Ти наче та крижинка на долоні.
То ти летиш у далеч, у пітьму,
То повертаєш знов, згорнувши крила,
Ти наче сон в якому я живу,
З якого виходу нема.
Горять вітрила.
Сьогодні ти розказуєш про біль,
А завтра ти іскришся від удачі,
А в мене у кишені тільки цвіль,
І вже не має чим давати здачі.
Як вириваюсь я з твоїх обійм,
То ти міцніше стискуєш тенета,
Як не хватає мені більше сил,
То опускаєш ти свого багнета.
Чудовий день. І радість, і печаль,
І легкий білий сніг летить на скроні,
Мені тебе давно уже не жаль,
Ти тільки сніг, крижинка на долоні.
Осанна…
Це ніжне звучання – море,
Це тихе чекання – літо,
Це миле зітхання – кохання,
Твоє—ніде правди діти!
І хвилі не будуть яскраві,
І сонце не буде палити,
І чайки не будуть літати,
І не цвістимуть квіти,
Чарівністю бризу озвучить,
Вода, що є все у цім світі,
І Слово, що все будує,
Твоє—ніде правди діти!
Ти всюди, у небі і квітах,
У зорях, у сонці, у літі,
І все, що важливе на світі,
Твоє- ніде правди діти!
Усе пусте…..
Усе пусте, твої вагання грішні,
Твої слова, що падають в лице,
Усі ті вчинки створені і смішні,
Які журба під серцем понесе,
Усе пусте…..
І ти у лоні ночі…. Мовчиш, уже й не кажеш слів…. нема…
Тебе нема, ти був колись і втишив, нудотний дим турботи навіва,
Ти сон…. Та й не було ніколи – ні мороку, ні мотлоху, ні сліз,
Сипа зима, вчорашнє чорне море,
вже слідить там, де ще не виріс ліс.
Пишу, пишу, вже й совість на папері,
Тобі чи не тобі, ніхто не зна,
Я відійду, а ти ось тут тихенько,
Дивись, як повертається зима.
SOIL
Чарівність у тому, що не розумієш,
я ж бачила вічну безмежність світів!!!
Вони наче зіткані з тисячі сонець, вони наче мокрий вогонь, наче спів,
У світі все просто, коли ти все знаєш, так просто, що жах огортає тебе,
Господь Одинокий, на темному небі, малює цікавість….. Себе.
Так страшно, так страшно, що чуєш безодню,
що бачиш ти все і тебе вже нема,
Ти вже не людина, подібен ти сонцю, а в серці пустота….. пустота й журба,
Думки на долоні, таємне все явне, нема чого бігти й бажати чого,
Ні є….
Розумієш, єдине спасіння – вернутись на Землю, у лоно своє.
Простим чоловіком ходити по світу, любити й страждати, нести почуття,
Такі ось бувають цікаві нюанси, такі от нюанси планети Земля.
Українець-канадець
Розкажи ж бо сонце, чом удалині,
Україну рідну, бачу уві сні?
Чом наче удома, чом не в чужині,
Чом Вкраїна сниться грішному мені?
Чом серце покраяв вічно-темний сум?
Чом не можу збутись, гірких-гірких дум?
Чи ж я повернуся, чи тут назавжди?
Чи нап’юсь ще на Вкраїні святої води?
Розкажи ж бо сонце, чом удалині,
Україну рідну, бачу уві сні?
______________________
____________________
. Мені б твої крила орле,
Я б по Вкраїні літала,
Все б обдивилась і суму б не мала,
Що Україна такою враз стала.
Може де далі, за сині озера,
Люди не гинуть, а милі й веселі?
Може десь там за лісами, горами
Всі українці вже стали братами?
Може усім там і їсти, і пити,
Й можна в країні без суму прожити?
Мені б твої крила, орле,
Мені б твої очі,
Я б на цей політ зміняла,
Свої літа дівочі,
Мені б твої крила, орле,
Мені б твоя сила,
Зараз може б й Україна,
Так не голосила
Осінь
Осінь – це як звершення,…як сон,
Той, в якому мрії всі забуті,
Це неначе тихий рубікон,
Який розумом не зможеш вже збагнути,
Наче тиха радість неба тон,
всі бажання стримує і віру,
Осінь – це здолання перепон,
яка знов дарує біль і силу….
Осінь – це як звершення, …як сон,
Той який приносить здобуття,
це як той останній рубікон,
імпульс, що висвітлює життя…
Опалий лист
Опалий жовтий лист, що з дерева упав,
Що довго так кружляв, летів і падав,
Що сотню миль навкруг, побачив і пізнав,
Що із небес летів у простір садом,
Упав…. Настав йому кінець….
Лежить в багнюці він,
Самотній і брудний, нікому не потрібний,
Лежить і бачить далечінь – період днів-ночей,
Коли він ще не гинув,
Коли ще був листком – зеленим і живим,
Коли метелики кружляли поруч колом,
Коли він майорів, мов прапор через ніч,
Чарівну ніч весняну й пахнув плотом,
Коли вдихав весну, коли він чув річки, коли калина слухала кохання,
А він потрібним був, крізь марево ночей,
Нічого не залишилось….страждання….
Аж, враз, поглянь! Це що? Невже не привид це?
Кружля над ним, кружля, не птах і не потвора,
Це ж хто? Так-так, на посліді життя
ще один лист упав, в калюжу по-під плотом.
Дивно, що я тебе згадую, дивно, що саме тебе,
Серце своє не радую, брехня вона є, як є.
Ніхто вже не просить прощення, ніхто не вертається знов,
Лиш осінь листями носиться, розбурхує стихлу кров.
Ми були із тобою рідними, як там, сестрами…. чи що?
Поки заздрість не вкрила інеєм, твоє серце й твоє пальто,
Як ти сильно мене ненавиділа, як ти прагла поразок моїх,
І, як сильно твоєю ласкою, я міняла своїх на чужих,
Як ти ніжно мені і лагідно, отруїла кров і життя,
Як ти мило, потім, і жадібно випрошувала каяття,
Дивно, що я тебе згадую, дивно, що саме тебе,
Адже ти була лише першою, а брехня вона є, як є.
___________________________________________
Полеглим….
Ніхто із поля битви не вертає, це блаж усе, неправда і брехня?
Ніхто опісля в труну не лягає, щоби забути гіркоту життя?
Скалічені й зламані долі, хто свічку поставить святу,
На вашому мертвому полі – за совість , за душу живу?
Ви мертві, а очі у небі, все кличуть і кличуть своїх,
Достойні сини України, що душі дали за живих,
Ви зріло дивились в майбутнє, на ваших онуків й дітей,
Ви прагнули безліч народу перетворити в людей.
Вони вам не скажуть « дякую», вони все забули давно,
На машинах модних підскакують, і їм уже все-рівно,
Але є й ті, що дивляться, бачать очі у небесах,
Ті за вас вічно моляться, ті ще несуть ваш стяг.
Мій добрий друже, щирий мій порадник,
Твій подих, наче, чую за плечем,
Ти завше, наче янгол чи розрадник,
Що відганяє хмари із мечем.
Тяжію я з тобою говорити,
І хочу знову бачити лице,
Нам випало у цьому світі жити,
Зробімо ж його кращим ніж він є.
Мій добрий друже, щирий мій порадник,
У світі не багато друзів є,
Та поки голос за плечем лунає,
Я знаю, що Земля іще живе.
Не важливо….
Не важливо про що ти думаєш,
Не важливо про що я,
Не важливо, хто в двері стукає,
І чи музика ще жива,
Я тепер живу зовсім другими,
Я взяла вже до рук меча,
Як він гарно на сонці виблискує,
В голові іще пам’ять жива!
Як чудово вернутись у лави свої,
Зло вбивати, ламати вщент,
Знову крила свої одягатиму,
Знову Рай у мені воскрес!
Знову Бог у мені – і виспівує,
від шаленства душа моя,
І пройшов уже сніг, і все рівно мені,
Що я може уже й не твоя.
Квітка
Мені так ніжно нині квітка шепотіла,
Що все облудне згине й відійде,
І, що коханий мій мене згадає,
І, що любов до мене ще прийде,
Мені так ніжно нині квітка шепотіла,
Що все в житті повторюється знов,
І, що у цей весняний теплий ранок,
Я знов згадаю про свою любов.
Згадаю, як цвітуть барвисто квіти,
і сонця золото у річечках тече,
Що у дерев ошатні коси-віти,
а все навкруг буяє і цвіте…
Мені так ніжно нині квітка шепотіла,
Що все в житті повторюється знов,
Що знову серце сповнене надії,
і знов душа прекрасна, як Любов!!!
Надія
Надія, є у мене ще одна надія?
Залишилась чи крапля в мене ще?
Здається, що вже сили покидають,
І десь у грудях сильно так пече.
Надія, є у мене ще надія?
На те, що буде гарно й добре знов?
На те, що у саду річок та квітів,
Ти знову скажеш про свою любов?
Надіє, є ти в мене ще, надіє?
Чи ти покинула мене на вічний сум?
Та бачу враз звабливі сині очі,
Надія є. Не треба гірких дум.
Так журимося тим чого нема ……
Так дивно, журимося тим чого нема,
І ти, і я – холодні і забуті,
У серці якийсь щем та каяття,
І мрії того, чому вже не бути,
Етюди вже виспівує весна,
А на вікні краплини говірливі,
Твоя кімната темна і пуста,
Й не гріє покривало сірі тіні,
Чому б нам не зігріти світ теплом?
Згадати про жагу та поцілунки,
Нехай важке все – стане гірким сном,
І доля хай приносить знов дарунки!
Весни, весни, так хочеться весни,
І погляду, що ніжно пестить тіло,
Прийди, скажи, що любиш і летиш,
Прийди, поки усе ще не згоріло.
Мені буває боляче….
Мені буває боляче від сліз,
Від того, що мене не розумієш,
Що бачиш лиш бажання чи каприз,
І, що мовчати серцем не умієш.
Не бачиш ні кохання, ні тепла,
З тобою мушу лиш вдягати маски,
Чому за різкістю моїх банальних слів,
Не бачиш ти, ні почуття, ні ласки?
Мене не грієш сонячним теплом,
Не хочеш ні казок, ні поцілунків,
У світі де пустота і журба,
Не хочеш помінять колір лаштунків,
Не гостя я жадана за столом
І не для мене музика і танці,
Я, наче, ваза, що лежить за склом
«Не руш її, бо там залишиш пальці».
Люби мене, цілуй мої вуста,
Життя таке коротке, хоч і довге,
Кохай мене, бо поки я твоя,
І, поки, разом йдемо по дорозі.
___________________________________________
Другу…
Мені бракує тебе друже,
Не думала, що так ….та дуже,
мені бракує тебе тут…
Ти був художник та поет,
в твоїх словах іскрили рими,
ти дарував мені картини,
і я цінила сей твій труд,
Ти міг з’явитись опівночі,
і я звіряла сни дівочі –тобі,
і знала, що скоріш,
запалить море синє небо,
ніж десь, колись –мої проблеми,
із вуст твоїх впадуть на слух,
бо ти був справжній….гарний друг,
Смертельна жінка із косою уже чувала над тобою,
та ти сміявся через біль,
знов дарував мені моменти,
чудові, гарні компліменти і ніжно серцем зігрівав..
бо ти все знав….
І через біль цієї ночі,
тобі сказати лише хочу,
мені бракує тебе друже, не думала, що так ….та дуже,
мені бракує тебе тут…
Синові….
Дивлюсь на тебе, синку мій маленький,
Розумничок цікавий, дорогий,
Які дороги у житті чекають,
Які тривоги на путтях твоїх?
Як хочеться, щоб ти не знав ніколи,
Ні суму, ні тривоги, ні жалю,
Щоб твої очі, хлопчик ясночолий,
Обходили й турботи і біду.
Я часто тебе балую словами, цілую і жалію, вже як є,
Бо дуже добре, дуже добре знаю,
Що ти візьмеш з усім, життя своє,
Нікого не минула ще тривога, та й сум не раз покрає ще чоло,
Але любов моя завжди буде з тобою,
Завжди з тобою, щоб там не було
___________________________________________
Відставлене обличчя, в далині,
Тривогою покраяні щоки,
Руки усі в вогні,
І у багнюці ноги.
Цілунки, що не потрібні,
Очі, які не плачуть,
Вії, завжди закриті,
Слова, що нічого не значать.
Світ у повній брехні,
Зверху троянди, знизу екскременти,
І ми біжимо в обійми,
Такі от експерименти.
Хочеться руки зібрати в зап’ястку,
Здушити себе за горло,
Щоб видавити трохи звуків,
Що будуть чимось схожі на пісню.
________________
Плач, плач, плач, смійся, дуркуй, смійся,
Ні для кого нічого не знач,
Ти і є уже пісня.
Крий, крий, крий, збуджуй, студи, тривожся,
Намагайся вдихнути повітря,
Не бійся жити, померти бійся.
«Розстріляне відродження»
«Розстріляне відродження» – скатоване, змордоване,
В Гулаги пересаджене, дияволами Мордору,
Не розпустивше листячко, не давше ані паростку,
Лише надію хиткую на воскресіння в зародку,
«Розстріляне відродження», великоцвітне, дивнеє,
Таке талановитеє, таке дарами вмитеє,
Розумне не по вікові і, тому небезпечнеє,
Для тих хто хотів знищити, всю гордість недоречную,
«Розстріляне відродження», сини і доньки Божії,
Віршами і талантами, та гідністю обожнені,
Великий дар принесений, дасть плід у сто кратвзрощений,
Й «Розстріляне відродження» знов станеться Відродженим!
Присвята В. Симоненку…
У тебе б я закохалась,
Віриш мені чи ні,
усмішка твоя єдина, мука твоя єдина,очі твої одні,
Ніхто не умів так ніжно торкатись людської душі,
Ніхто не умів так писати, любити й творити, як ти,
У тебе б я закохалась,
Чуєш мене чи ні,
Бо ти, був справжня людина, не просто слова на стіні,
Якби ж то знаття, що взавтра,
Взавтра на цій землі,
інші ходитимуть люди, інші кохатимуть люди,
Добрі, ласкаві і злі,
Я б попросила у Бога, щоб ти народився пізніш,
Щоб я тебе тут зустріла і ти промовив мені:
«Сьогодні усе для тебе —
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба —
Гляди ж не проспи!»
І я б обняла тихенько і поцілувала уста,
Бо знала б тоді напевно, що істина дуже проста,
Що я на землі людина,
І хочу того чи ні — для тебе
Усмішка моя — єдина,
Мука моя — єдина,
Очі мої — одні….
Часом буває….
Часом так буває,ти не мрієш і не знаєш,
Що іще тебе чекає,
ти зітхаєш…….
Часом так буває,ти не хочеш, і не віриш,
Але враз світанком тихим, щось у душу враз заходить,
І щось стрінеш….
Часом так здається, що не зараз, так із часом,
Все життя, яскравим світлом, знов заллється,
ти чекаєш….
А часом, як не вдається, ти зціпивши міцно зуби, очі мружиш, щоб не плакать
і страждаєш….
І минають, геть минають всі жалі й перестороги, й всі прямі стають дороги,
Бо ти втримав….
Бо терпів, ішов і слухав, бо трудився, як собака, не пускав у серце злобу
І не скімлив,
І на сконі вже світання, вже коли нема чекання…,
тільки мука..,
Твоє справжнє,рідне й добре, твоє тепле, серцю миле
В двері стука….
Літо у Криму…..
Я згадую своє останнє літо, останнє літо в славному Криму,
Воно іще тоді не чуло зиму, жахливу зиму, гірку і сумну…
Пішла до моря я, в останній день, проститься,
І підійшла до темної води, і тут відчула, як воно іскриться, і просить зкровлено: «не йди, прошу, не йди…»
Неначе все навколо помінялось, затягли хмари обрій золотий,
А море знов до ніг моїх торкалось, й неначе обіймало погляд мій,
І сумне щадний огорнув всю душу,
І я ніс крикнути, ні плакать не могла,
Лише стояла на пустому пляжі,
Розгублена, самотня і сумна.
«Скажи мені, моє чарівне море,
Чому ти плачеш, тужиш через що?
Чому для інших ніби й не існуєш,
й вони не бачать хмуре це чоло?»
І море,наче б-то мене зачувши, здригнулось і зітхнуло градом хвиль,
І покотився вал, і заридавши, пішла гора,
на сотні тисяч миль,
За чимось заридала враз природа,
і небо, що сірі ло вдалині,
Спів птахів став, не наче стогін серця,
Й тополі враз зробились не живі…
Вже згодом, я побачивши той берег, де нелюди бродили по межі,
Згадала той останній стогін моря й прощання подароване мені,
Воно тоді мені сказать хотіло, що ми не скоро вже побачимося знов,
Й хотіло, щоби я взяла з собою, всі його бризки й всю його любов…
________________________
Ті речення, що я тобі писала…
зітри їх, бо вони вже, як чужі,
З тих пір мудрішою я стала,
і часто вже бувала на межі,
Ті речення,… що дарували радість,
Підносили нас двох із глибини,
Вони вже стерлись, а лишились,
лише окремі літери пусті…
Ті речення,… про вірність і кохання,
Були важливі, але якось враз,
Вони зів’яли, бо померли мрії,
І вже нема у часі слова «нас»,
Ті речення, ти стри скоріш із серця,
Вони для тебе лише зайвий біль,
В теперішньому часі не лишилось,
Ні слова «будемо», ні слів «ти тільки мій»…
Звичайний чоловік….
Присвята Сергію Нігояну
Стояв звичайний чоловік,
Але душа сягала неба,
«Нам треба бути, як один»,
Казав усім: «Кохати треба»,
«Гоніть від себе тугу й страх,
Хоч нас і так багато вбито,
Ми будем сіяти поля,
Й любов в душі, неначе жито,
Слова плекайте золоті!»
Сказав….Пішов…В тумані скрився,
Він був звичайний чоловік,
Та ореол над ним світився.
_____________________________________________________________
Волинянам
О, волиняни –соколи мої,
Замріяні, біляві, синьоокі,
На берегах весняної ріки,
На луках у купальної затоки,
Піснями косять, вишивають, жнуть,
Дітей колишуть, мрії світанкові,
І їх слова лілеями цвітуть,
Як вияв правди, щирості й любові.
І прижилась у них історія давнин,
Й терпіння працьовитої Волині,
Про горе їм нагадує полин,
На полі, при дорозі, в полонині,
Із ними верби, сосни, ясени,
Малюють чарівливу Україну,
Купальські барви й голубі човни,
І розпростерті крилонька чаїни,
Всі волиняни –соколи мої,
з глибокими та сильними серцями,
Поки ви в України є,
ніхто її не вкраде і не звабить,
І поки душі ваші діють в унісон,
Стоїть держава сильна й неділима,
Бо ви, як стрижень давньої землі,
І в вас душа співає солов’їна!
Великому Паганіні…
На нього знову впала чорна мряка,
І вороги судили без вини,
Вони вважали, Геній –зла ознака!,
Підрізать струни змовились вони,
Він вийшов в зал, вклонився, як годиться,
І тут відчув, залишилась одна,
Одна струна, наче дівча – калічка,
Залишена на скрипці і сумна,
І він заграв, вкладаючи всю душу,
А звуків – море, з ніжної струни,
І світ тремтів, німів, стогнав і плакав,
Й стогнали в злобі слуги Сатани.
Стоїть над світом славний Паганіні,
Через віки бринить його струна,
І до тепер у сяючім промінні,
Славить собою Генія вона!
Налий мені бокал вина….
Налий мені бокал вина, будь ласка,
І канделябри срібні запали,
Нехай на мить кружляє поруч казка,
Поки реальні речі не спливли,
Накинь мені на плечі шарф шовковий,
І подаруй трояндовий букет,
Нехай і день, і ніч лунає в залі,
Чарівний і веселий менует,
Прошу в тебе віршів і поцілунків,
Обов’язковий і чарівний вальс,
Щоб навіть крізь фіранки на світанку,
Не пробивалась у вікно лукава фальш,
Ми будемо з тобою танцювати,
І говорити тільки про любов,
Ти будеш мої руки цілувати,
А я сміятись буду, знов і знов,
Налий мені бокал вина, будь ласка,
І канделябри срібні запали,
Поки не скінчилась чарівна казка,
Поки реальні речі не спливли…
Білий корабель моїх мрій…
Білий корабель моїх мрій,
З срібними парусами,
Моя цитадель надій,
Пливе понад берегами,
Часто латає боки,
Зраджений ворогами,
І знову підносить голову,
Високо над небесами,
На ньому усе, що люблю,
Все на що є надії,
На ньому мої сподівання,
Бажання мої і мрії,
На ньому уся рідня,
Друзі, що серцем щирі,
На ньому все іще я,
Бо це – Корабель Надії.
Білий корабель моїх мрій,
З срібними парусами,
Моя цитадель надій,
Пливе понад берегами,
Поки ти ще пливеш,
Знаю, усе можливо!
Пливи корабель!Вперед!
Являй цьому світу диво!
А хочеш, я зроблю тебе щасливим?
А хочеш, я зроблю тебе щасливим?
Ти тільки слухай, як поля шумлять,
Я намалюю калинові віти, і клени і дуби – нехай стоять,
А хочеш, я тобі розкрию очі?
Ти тільки серце навстіж прочини,
Я розмалюю світло-сині ночі,
І в них не буде туги і журби.
А хочеш, я навчу тебе літати?
І крила припасую до спини,
Не забувай лише мене спитати,
Куди й чому летітимуть вони,
А хочеш я зроблю тебе багатим?
Щоб ти горів, як папороті квіт,
Щоб світлі, золотаві шати,
Носив і забруднити їх не міг.
Усе-усе зроблю тобі коханий,
І всі образи з серця приберу,
Щоб ти не сумнівався ні хвилини,
як сильно і, як щиро я люблю.
___________________________________________
Абажурами тонкого скла, розбились усі надії,
Нема більше гарних мрій, нема сил і втомлені вії,
Я дивлюсь на сірий туман, обливаюсь холодним потом,
Бачу тільки зажуру й обман і повітря вдихаю ротом,
Закривавлене серце мовчить, лише інколи тисне різко,
Наче вмерти не хоче вщент і надіється знов прозріти,
Але осінь диктує вальс, такий тихий і страшно власний,
Що закручує шаллю образ і рецепт її вбивчо прекрасний.
Бо розбита душа вщент і кровлять колись добрі руки,
Бо не так, як хотіла – факт. Тому й серце кричить з розпуки.
___________________________________________
Закінчилась історія століть, не зрозуміли ми її й не оцінили,
Розтратили години і жалі, роз’їхались і вповні спорожніли,
Не горимо багаттями надій і не будуєм більше нашу мрію,
Все затягнула сіра невидь злив, усіх приспала, все преодоліла.
І Небо дивиться згори на дім пустий, не чує молитов, не бачить руки,
Не підіймає хмарами альков,не тішить серце –плаче від розпуки.
А ми стомились, у крові й поту, в руках тремтять порубані хоругви,
А за плечима тільки стон і вій, і крила, що попадали від туги.
«Нема за чим, для кого і за що», – такі думки нам голову обсіли,
Вони чарують зрадливим теплом, забарвлюють життя й дають нам сили,
Чекаємо, з останніх сил іще, тримаючи в руках мечі криваві,
Коли зблисне, коли ж уже зблисне, той Світла лик у силі і у славі?
Та Небо дивиться згори на дім пустий, не чує молитов, не бачить руки,
«Це Ви І Є» – хотіло б нам сказать.«Це Ви і є!» Та ми жадаєм муки.
___________________________________________
Поезія
____________________
Поезія – це наче сповідь душ,
Як сон, який не скінчиться ніколи,
Її словами передати можна журу,
веселість, щастя, ненависті туш.
Поезія – іде з космічних триз,
З зірок летить й у серці осідає,
Вона водою тушить гомін сліз чи полум’ям шаленим спопеляє.
Поезія – дана не всім й не всяк,
Її покликать зможе танцювати,
розказувать, як подолати страх іяк її мечами воювати.
Поезія….вона неначе дощ,
Неначе істина, яку не заперечиш,
Що сповіда грайливо чи всерйоз,
Яку не викреслиш і вже не перекреслиш,
Вона сумна, а інколи часом,
Її слова всіх змушують шаліти,
Як тихий вітер, або сильний шторм,
Який не всім здолати й переплити.
Ти тихо прийшов….
Ти тихо прийшов і тихо йдеш,
А я залишаюсь одна,
За вікном сірий дощ мете,
У кімнаті – тюрма,
Сентенції на тему самотності,
Розпач, але не жаль,
Егоїзм квінтесенція гордості,
Уяви, а ти і не знав.
Ти думав, що все просто так мине,
Ти прийдеш і я все прощу,
Я забуду образи твої і слова,
З захвату заверещу,
А мені уже мало лише тільки слів,
Та й слова твої варті жалю,
Де кохання, емоції ніжні, живі,
Де все те, що так сильно люблю?
Ти згубив, розпродав і заставив в ломбард
Всі прикраси кохання мого,
А на зміну прийшов лише людський стандарт,
Дисгармонія світу цього.
Пошукай ще в собі,
А дивись і знайдеш,
що потрібно саме тепер,
І на вікнах весна намалює любов,
Так, щоб ніхто не стер.
Я чекатиму поки, ще поки чекатиму,
Поки не змерзне вікно,
Поступово лише відлітатиму,
Як вже було…. давно.
Ви всі раби….
_________________
Ви всі раби, рабами і помрете,
В вас духу сильного давно уже нема,
Усі для вас уже обличчя стерті,
А на душі давно сира пітьма,
Нема чого за вас усіх боротись,
Ви вмерли-кричите, що ще живі,
Невдячні, зігниють ваші померлі,
І ваша совість згине у пітьмі.
Коли ви кричите на іншій мові,
Коли в вас гордості і вірності нема,
Які скарби ви скоро всі пожнете?
Єдиний скарб ваш- порох застила.
Якби ще не любов до тих, що вмерли,
До того, після вас що ще прийде,
Ні один ангел не летів би з неба,
Щоб вам своє підставити плече.
Запроданці, хапуги ви продажні,
Ви рідну матір вб’єте за гроші,
ви всі раби, рабами і помрете,
нема у вас ні духу, ні душі.
“Брату Каїну”
Так холодно, задумливо уста,
Мені розповідають про страждання,
А я здається уже ледь жива,
Здається мене гріє лиш чекання,
Сум’яття бачу дивне на чолі,
І знову розумію, що ти брешеш,
Хай слово – це той пломінь у душі,
Що пам’ять знов не зрадить, а воскресить,
Ти розпинаєш серце знов і знов,
Та більше не відчую я презирства,
Твоя лиш правда, тільки лиш твоя,
Ну, а моя, по-правді, правда – вічність.
Не стискуй під столами кулаки,
І не кидай на мене вбивчий погляд,
Мені усі слова твої чужі,
Твоя історія – це лише твоя повість,
Я знаю істину, історію живу,
Не вигадану людьми чи зірками,
Мені розказувать не будеш ти уже,
Хто має жить, а хто померти з вами.
Послухай, ти, червоний панібрат,
Не менші ми, як ви того хотіли,
В історії не бачиш ти аспект,
Хтось знов і знов пручається з могили,
Хтось через морок, біль і купу сліз,
Виходить в світ, зціпивши міцно зуби,
Хтось попри все, пручається з тенет,
І хтось ніколи душу не загубить.
Народ мій грішний, грішний і німий,
Так звик тягнуть всіх вас, тягнуть і слухать,
Та скоро вам повернеться усе,
Ви будете страждати, а ми дмухать.
Не дочекаєтесь ви нашої журби,
І сліз, що вкотре заливають очі,
Дрижіть! Дрижіть!Ми знову йдем на ви!
Хай будуть ваші дні, як наші ночі!
Боляче….
Боляче…вечір стискає обійми і ніч,
Сонячно…..буде у день, але не у тім річ,
Скинути…всі свої гадки й образи всі вбити вщент,
З Долею….скинути карти й зіграти в пасьянс на цент.
А Ти, знову , котиш місяця на межу,
Стримайся, бо не стримаюсь –поможу,
Плавиться Твоє серденько від вогню,
Це іще тільки квіточки – я кажу,
Боляче….вечір скінчився йде до краю,
Вже твоя Цирцея ліжко тобі застеляє,
Йди від гріха і гріховну не стели ніч,
Сонячно….буде у день, але не у тім річ….
________________________________________________________________
Так сумно, серед вас усіх,
не бачу я своєї половини,
Чи сонце на дворі, чи білий сніг,
Ніколи не доходжу середини,
Слова, слова- облудні і пусті,
Вже краще, просто, тихо помовчати,
Коли немає путнього із гарних діл,
Нема чого волати і кричати,
Дивлюсь в вікно, там люди – рак Землі,
Як вірус, що ніколи не проходить,
Питаюся себе чи дійсно в них,
Той пломінь Божий є, коли він сходить?
Так дивно, серед вас усіх, не бачу того з ким би помовчати,
Закрию очі, бачу синь небес і сумно так, що хочеться кричати.
Так дивно….
Так дивно. Знову ти прийшов,
А я нічого не відчула,
Нічого не турбує мою кров,
Тебе нема,……тебе я тут не чула.
Так дивно,…… наче б зовсім не було,
Ні цих років, ні смутку, ні чекання,
І, начеб-то, забракло пару слів,
Про головне сказати…. про кохання.
Раніше. наче жовтий ореол, на голову тобі сама вдягнула,
А ти пустий і вся твоя любов,
Зів’яла, прогнила і зубожіла.
Ти не несеш нічого більше в світ,
А все своє забрала я з собою,
І ти один… на жаль ти не пізнав,
Нічого з того, що зовуть Любов’ю…..
__________________________________________________________________________________________________________________________________________________________
Приємно бачити розумні очі поряд,
І тиху музику розважливих речей,
Як добре, що у світі є ще друзі,
Які не зраджують у темряві ночей,
Як добре,що не всі іще продались,
Що є ще ті, що справді не « фонять»,
Що попри все страждають, але терплять,
Не звикли ницо зло з добром мінять.
Для них не просто фрази: Вірність, Дружба,
Кохання, Щирість, Совість і Сім’я,
Як добре, що у світі є ще друзі,
І що до них, долучена ще я.
Ти знов болиш……
Ти знов болиш, моє стражденне серце,
Ти знову ниєш, спати не даєш,
Через моє незамкнене віконце,
Ти дихаєш, а значить ще живеш,
Ти зболене та цього не жалію,
І сльози знов травою проростуть,
Я просто, знову, світом цим болію,
Я просто бачу, жниво коси жнуть.
Ти знов болиш, моє стражденне серце,
Я знову чую тихий біль твій й крик,
Я ні за чим насправді не жалкую,
ЛИШЕ ЗА ТИМ, ЧОГО ЗРОБИТЬ НЕ ВСТИГ.
________________________________________________________
Мій рояль…..
Приїхала до тебе, мій рояль,
Чарівний лицар мій, у світлих обладунках,
Колись в мені будив ти сміх і жаль,
Жалів мене і бавив у цілунках.
Приїхала до тебе і сиджу,
Перебираю клавіші руками,
Чарівним потягнуло знов теплом,
Мелодіями, звуками, словами.
Скажи мені іще раз про любов,
Знов заспівай мелодію чарівну,
У світі де рікою ллється кров,
Ти твориш знов гармонію надривну.
Забарвлюй знову простір в кольори,
Нехай лунає музика надії!
У мене поки є старенький ти,
А значить є ще радості і мрії.
24/07/2017
У даній публікації використані чорно-білі та кольорові світлини з різних сайтів інтернету, поширені для загального користування.
