«Козацькі розваги 2017»: Камінь Каширськ-Нововолинськ-Мовники.
Людина живе, доки поки її пам’ятають! Герої можуть загинути двічі. Вперше: коли герой зробив все і більше заради нас, заради своєї держави, заради перемоги, заради миру з гідністю віддавши своє життя, і вдруге – коли про героя забувають…
Об’єднання волонтерів Нововолинського центру допомоги військовослужбовцям, Нововолинський ЦФЗН «Спорт для всіх», оргкомітет Ліги Супер UA і МО ВГО УНР вдячні організаторам змагань «Козацькі розваги 2017» в м.Камінь-Каширську та особисто голові оргкомітету, керівнику місцевого центру ФЗН «Спорт для всіх» Сергію Панасюку, а також нововолинцю, волонтеру НЦДВ Вадиму Карпіні, який захищав честь Нововолинська у спортивних змаганнях пам’яті триразового переможця обласних змагань «Козацькі розваги», нововолинця – Володимира Пушкарука.
Камінь-Каширськ
На фото Сергій Панасюк, Володимир, Новосад,
Вадим Карпіна, стадіон Камінь-Каширського ПТУ.
Пропонуємо ознайомитись з інформацією про фестиваль за посиланнями:
Обласний фестиваль «Козацькі розваги»
Фестиваль “Козацькі розваги” у м. Камінь-Каширськи (28.05.2017)
У Камені-Каширському відбувся обласний фестиваль «Козацькі розваги»
Нововолинськ
Вадим Карпіна, кабінет ЦФЗН «Спорт для всіх» м.Нововолинськ
Мовники
Пропонуємо ознайомитись з дописом Вадима Карпіни, волонтера Нововолинського центру допомоги військовослужбовцям, одного з ініціаторів вшанування пам’яті Володимира Пушкарука при поведенні обласного спортивного фестивалю «Козацькі розваги 2017» в м.Камінь-Каширську
Серце кіборга.
Початок дії безвізового режиму з країнами європейської спільноти стало справжнім святом для більшості жителів України. Довгоочікувана дата, 11 червня, викликала цілий шквал емоцій, радісних переживань, взаємних привітань не тільки в нашому середовищі, але й у колах наших західних партнерів і сусідів. Адже інтерес міжнародної спільноти до України та інших слов’янських східних народів не менший, ніж прагнення українців до євроінтеграційних процесів.
Пригадується, як під час проведення Євро – 2012 в Польщі та в Україні західні футбольні вболівальники наперебій висловлювали свої сенсаційні враження про нашу країну. І головною дивиною для них були не оглядини історичних місць й тутешніх шедеврів архітектури, не розмаїття та вишуканість національних блюд, і навіть не краса та миловидність українських дівчат і жінок, чим українці відомі на весь світ. Найбільше вони говорили про дивовижну гостинність, простоту й щирість місцевих людей. Виявляється, що багато хто з киян навіть адреси свої залишали в оргкомітетах, щоб хто-небудь з гостей при необхідності міг зупинитись в їхній оселі, таким чином уникнути зайвих фінансових витрат на готельні номери та все інше. Отож, якщо хтось із туристів-вболівальників звертався з подібним проханням, то їх зустрічали як найрідніших. Відповідно і стіл був накритий на найвищому рівні, і спальні кімнати охайно прибрані. Та при всьому цьому, уявіть, жодного “доляра”, жодного цента не брали. Прощаючись і дякуючи за неймовірно тепле прийняття європейці, відповідно, залишали свої адреси номера телефонів, щоб згодом вже у власних домівках приймати нових друзів з України, з неменшою гостинністю та теплом у серці. Виявляється, цього так не вистачає зараз там, на заході. Такі речі ледве не в дефіциті в країнах так званого «європейського раю». Грізні й гучні події на Євромайдані в Києві, а також на сході нашої країни стимулювали ще пильнішу увагу міжнародної спільноти до українського народу.
«Земля кіборгів»(!) – таку міфічну назву дав своїй книзі литовський журналіст Довидас Панцеровас, в якій описав свої враження й переживання після відвідин зони АТО. Ця книга вже втретє друкується у Литві все більшими й більшими тиражами, як підсумок до нескінчених дзвінків та слів вдячності читачів, що розбирають ii у пожежному поспіху. Місцеві експерти в галузі книгодрукування повідомляють про нетиповий для литовського книжкового ринку бум, пов’язаний з цим твором і його автором. Нетиповою, певно, є й сама тематика даної книги, нетипова, або – гібридна війна, нетипові персонажі, що все частіше стають головними героями книг, радіопрограм чи телевізійних шоу. Нетиповою у своїй грандіозності є також і місія, що важким тягарем лягла сьогодні на плечі українських воїнів. Бойове завдання у них в цей час – стояти на захисті миру й безпеки жителів Євросоюзу. І вони це виконують з великою мужністю, захищаючи східні рубежі Європи, яка в цьому році нарешті відкрила свої двері для українців – споконвічно європейського народу.
Хіба можна вважати типовим подвиг офіцера американської армії Марка Паславського, випускника знаменитої військової академії у місті Вест-Пойнт? Його родина емігрувала з Галичини під час Другої світової війни. Сам Маркіян народився у Манхеттені. Після демобілізації з лав армії він серед перших (і зовсім небагатьох) представників української діаспори пересік океан, щоб жити та працювати на своїй історичній Батьківщині. Це було ще в 1992-му році, коли Україна тільки підіймалась з руїн та з попелу невідомо ким або чим зруйнованої комуністичної імперії. Коли ж виникла перша загроза втрати незалежності нашої країни, Паславський, не вагаючись, відправився на помаранчевий майдан для захисту свободи й усіх демократичних здобутків незалежно від того якою ціною доведеться це зробити. А потім був ще один, вже не оранжевий, а кривавий майдан 2013-го, на якому Марк, як фаховий військовий вижив, однак не без частки везіння. Далі, разом з іншими майданівцями була дорога на схід, де гриміла справжня повномасштабна війна. Звідти Маркові вже не вдалося повернутись живим, але його поради, його унікальний досвід як професіонала військової справи допомогли, напевно, вижити тоді тим, хто перебував з ним пліч-о-пліч у так званому «іловайському котлі». Один із його побратимів на ім’я Лев написав із власних спогадів в інтернет-виданні censor.net.ua наступне: «Після кожного бою Марк Паславський збирає так званий «брифінг». Каже, що у них в Америці так узвичаєно. Бійці завжди уважно прислухались до порад Марка. Він не просто розбирав бій до найменших подробиць він його аналізував: чому в такій ситуації боєць загинув, чому не вдалось з першої спроби визволити населений пункт? Він все знав, включаючи такі подробиці як кількість «ріжків» до автомата, які необхідно було брати в бій, щоб їх вистачало, але при цьому, щоб не було важко з ними пересуватись. А згодом, після «брифінгу», він усіх пригощав цукерками. Знаєте, Марк дуже любив солодощі та любив всіх ними пригощати…» .(переклад автора статті).
Кажуть, що після звільнення Іловайська він мріяв на місяць поїхати в Америку, щоб відвідати родичів і побачити свою матір. А згодом, після війни, мріяв придбати власний будинок в українських Карпатах. І здавалось, що нічого й не заважало реально втілити цей задум в житті 55-літньому американцю з українським корінням, колишньому рейнджеру зі спецпідрозділу особливих завдань, майору у відставці, а ще – засновнику агрофірми «Росава» на Придніпров’ї, а ще –нащадку фізика-дослідника Ореста Меленчука, мандрівника-мореплавця, автора книги «Теплі і холодні вітри світу»(Сідней,1978 р.) Однак на останньому колі свого нелегкого і неймовірно цікавого життя Маркіян відправився не в затишок карпатських вершин, а зовсім у протилежному напрямку – у вогненний Донбас. Ось там, серед вугільних териконів, він і загинув за щасливе майбутнє України, напевно вважаючи це важливішою і ціннішою справою, ніж свій особистий добробут в час безтурботної та абсолютно забезпеченої старості.
Так само до нетипового випадку варто віднести й героїчну загибель бойового товариша Паславського по спецбатальйону Національної гвардії «Донбас», розвідника з Волині – Володимира Пушкарука. У мирному житті він був майстром спорту міжнародного класу, займався гирьовим спортом та армрестлінгом. Свій професійний досвід передавав молодому поколінню в дитячо-юнацькій спортивній школі міста Нововолинська. Був активним громадським діячем, сприяв розвитку духовності й культурного відродження в своєму регіоні, зокрема допомагав у будівництві нових християнських храмів на Волині. В зону АТО він також поїхав добровольцем, а загинув 23 серпня 2014 року, у День державного прапора України, напередодні свята незалежності. Як детально повідомляється в біографічній довідці, старшина Пушкарук свідомо не заховався в укриття під час мінометного обстрілу, тому що недалеко помітив прив’язаного пса. Напевно, господарі невстигли його відв’язати й той абсолютно безуспішно, з усіх сил намагався відірватись з прив’язі. Володимир кинувся туди і намагався врятувати страшенно налякану тварину, та в цей час, недалеко, розірвалась міна… Осколок потрапив під шолом добродушного воїна і завдав смертельної рани…
Ось чому, враховуючи всю трагічність таких історій та подій нашого часу стає зрозумілим, яке складне завдання стоїть перед західними сучасними літописцями, адже неможливо правдиво й натурально описати події на українсько-російському кордоні без поєднання бойового духу наших воїнів з їхнім національним менталітетом християно-слов’янської простоти та щирості.
Пригадується, як зовсім нещодавно на волинському поліссі учасники традиційних спортивних змагань «Козацькі розваги», під час церемонії їх відкриття, вшанували пам’ять Володимира Пушкарука хвилиною мовчання…У цьому році йому б виповнилось 45 років… Дивлячись на кремезні спортивні статури та загорілі обличчя учасників цього спортивного свята, що проходило у Камінь-Каширську, я злякався думки та гнав її геть про те, що цим скромним і життєрадісним силачам (різного віку) завтра, тобто, у разі нового загострення ситуації, доведеться так само оперативно перевтілюватись (трансформуватись) у нових кіборгів Української армії. І вони так само, тільки в своїх думках та в бесідах з надійними людьми, будуть ділитись своїми спогадами, своїми мріями та планами про той час, коли війна врешті-решт закінчиться. А потім так само, відповідно до свого менталітету, будуть бігти на допомогу до мирних жителів, рятуючи будь-яке життя, забувши при цьому на кілька секунд, що сьогодні час бути кіборгом, а не благородним витязем, час бути холодним з приглушеними почуттями й емоціями, з оперативно-технічним мисленням…
Мої думки про виклики нинішнього неспокійного часу в залі очікування ковельського автовокзалу (на зворотній дорозі з Камінь-Каширського) перериває хлопчик з циганськими рисами обличчя. Він, звісно, підійшов, щоб попросити декілька копійок. А я, враховуючи делікатність ситуації, пропоную йому послугу так би мовити «товаром», тобто – щось купити в буфеті з солодощами, бо ж невідомо куди віднесе хлопчик гроші. Він відразу погоджується і ми йдемо за склянкою фруктового соку. Працівниця буфету здогадалась у чому справа, і чітко довела мені до відома: «Не купуйте йому нічого. У нього є батьки й вони все необхідне йому придбають. Хай не вчиться жебракувати».. Я наполягаю, щоб наше з-амовлення було виконане і повертаюсь до зали, а разом і у власні роздуми ловлю себе на думці, що таки правду сказала буфетниця… та переводжу її слова у формат власних міркувань… Хіба ж за час такого складного і багатостраждального шляху до свободи, минулі покоління недостатньо попіклувались про наш теперішній духовний достаток? В умовах колоніального гніту, територіального розділення, а інколи просто дикого розшматування наших земель, вони зберегли та передали нам, своїм нащадкам: і власну мову, і культурну спадщину, і християнську віру – як завдаток, як стартовий капітал для майбутнього добробуту, для процвітання всіх, кому жереб долі визначить право жити у вільній країні та будувати молоду українську державу. До цього здобутку долучились i національні герої сучасності, створивши власну галерею, як я розумію, не тільки в українській, але й у новітній європейській історії, щоб ми, жителі України, жили в достатку й позбулись почуття меншовартості перед іншими народами. Про це можна сказати ще й словами з відомої пісні 90-их, яку тоді співала вся країна: «…І є в нас воля, і є в нас доля, і є в нас гордість, і є краса… »
Слава Ісусу Христу! Слава Україні!
