Роботи на конкурс “Доля моєї родини у долі України – 2014” м.Володимир-Волинський

Липень 17, 2014

Доля моєї родини у долі України

Володимир-Волинський

 

—-

Вірити в чудо

Через кілька днів – Новий рік. Ми з молодшою сестрою сиділи на обшарпаному ліжку й захоплено дивилися на старе вікно, шибки якого мороз розмалював неймовірними узорами. Маша запропонувала написати листа Дідові Морозу. А я, щоб не руйнувати її «незміцнілу психіку», погодилася. Мала швидко вирвала листок із мого щоденника, схопила червоний олівець і, хоч тільки нещодавно навчилася виводити літери, почала щось натхненно писати. Я теж схилилася над папером ( у чудеса не вірю: для цього не було причини).
Машка часто відпрошувалась у нянечки й прибігала до мене. Я дивилась на неї, щоразу дивуючись, яка ж вона гарна, як схожа на нашу маму. Сестричка не пам’ятає нікого: ні тієї, що дала їй життя, ні тата, ні бабусі з дідусем. Можливо, так і краще для неї… Два роки тому ми повертались із відпочинку на озері. Над землею висів задушливий червоний вечір. Ми тому й вирушили, що насувалася буря. Вже коли сиділи в машині, побачили жінку з хлопчиком, які бігли вздовж берега. Тато відчинив вікно й гукнув, щоб ховалися в авто. Ми з Манечкою (так любила називати її мама) підсунулися до вікна, а гості зручно вмостилися поруч.
Познайомилися. Жінку звали Раїса Степанівна, її сина – Ростислав. За всю дорогу вони не промовили жодного слова. Маша заснула в мене на руках. Якась напружена тиша панувала в салоні…
Із чорного – чорного неба полило… Різкий поворот… Удар… До тями мене привів Манюнин плач, який гучним дзвоном лунав у моїй голові. Розплющила очі – кров на лобовому склі, а машина лежить на даху. Раїса Степанівна намагалася відчинити двері й витягнути нас із сестричкою. Нарешті я відчула прохолоду трави. Хоч голосно плакала Маша, її ніхто не заспокоював, бо я, мов загіпнотизована, дивилася на машину, з якої наша пасажирка витягала матір. Ростик сидів біля мене і мовчав… Тата врятувати не вдалося.
Я зрозуміла це тільки тоді, коли в лікарню до мене Маша й бабуся прийшла в чорній хустині. Вона плакала й чомусь ніби виправдовувалася:
Ми з дідом старі, не думаю, що нам дозволять оформити опікунство над вами… Але я буду приходити…
Потім було літо. Але не в бабусі й дідуся, як колись…Після одужання нас із сестричкою «перевели» до інтернату та дитячого будинку.
У гарному кабінеті директора сиділа жінка в окулярах.
Раїсо Степанівно, в нас поповнення, – звернулася до неї медсестра, яка супроводжувала мене.
Я кинулася до жінки, з плачем припала до плеча: – Манюня не зі мною!
Через місяць мене викликали до директора. Як тільки переступила поріг, мене ледь не збив із ніг ураган – сестричка. Я обняла її так міцно, як обіймала мене мама.
Коли ми заспокоїлись, Раїса Степанівна сказала, що Маша тепер житиме в кімнаті поверхом нижче.
Малеча «дописала» лист чарівному дідусеві. Я ж не могла дочекатися, коли вона вийде з кімнати – відразу схопила листок. «… подаруй сім’ю. …щоб любили… не розлучай…». Я тихо заплакала.
Дні летіли. 31 грудня всі діти тішилися подарунками: пакетами солодощів, іграшками. Мені ж нічого не хотілося. Але треба було йти на ялинку.
Раптом до Мене підбігла Маша:
-Яно, ти надіслала лист Дідові?
Забула! Як могла забути?! Я збрехала, що відправила її послання!
Минули свята, почалися сумні будні. Одного разу мене знову викликала Раїса Степанівна. У кабінеті вона була не одна. Жінка й чоловік здалися мені дуже схожими на матусю й тата! А коли манюня, яка влетіла до кабінету, кинулася до жінки з криком: «Мамусю, ти повернулася!», я зрозуміла: справді схожі.
Тепер я вірю в чудеса. Знаю, що сивий бородань виконує бажання.

—-

Минуле моєї родини в історії України

 

Україна – існує поза матерією. Україна – це не 603 628 км², Україна – це ти, це я, це ми. І як писав Пауло Коельо: «Історія однієї людини – це історія всього світу». Наші долі переплітаються, формуючи собою велику павутину під назвою Історія. В моєму родинному дереві на досить далекій, але все ж вітці,є таке ім’я як Леонід Кравчук. В творі описується не його життя, а фабули життя людей після Біловезької угоди 1991, яку він уклав.
Привіт. Я Макар. Я листоноша. Я читаю чужі листи. Якщо не прочитаю бодай один лист – страждаю безсонням. Ось так уже триває два місяці. Сьогодні 4 вересня 1991 року. В одному з листів написано, що над куполом Верховної Рада майорить синьо-жовтий прапор. Цікаво, у всіх тих, хто його чіпляв, горить щось ідентичне у грудях? А ще в одному з конвертів лежить копія якогось документа, де пише: «Віднині на території України мають чинність винятково Конституція і закони України».
Як я вибираю листи? Хм, а й справді. Почерк має бути обов’язково красивим та нерозбірливим, і ще мені подобається, коли папір пахне. Це можуть бути парфуми, запах чаю, та будь-що приємне. Відібравши за всіма цими категоріями конверт, я обережно його розклеюю:

«…всі газети горять новинами. Через це маю дуже багато роботи і рідко пишу тобі. Я так цього чекала. Надіюся, незалежніть змінить щось в житті кожного. Мій вбивчий максималізм. Зразу говорю про щось грандіозне, забуваючи про ті десятки-сотні деталей, які формують саму ціль. Мою статтю надрукували в журналі «Дзвін», а завдяки активній участі у суспільному житті, в університеті перевели на бюджетну форму навчання! Уявляєш?! Тепер все буде добре, я скоро зможу приїхати до тебе, адже я так скучила. Люблю тебе, так як і раніше.
Твоя Катя.»

Писався лист, як я зрозумів, для коханої людини. Дивне це почуття – любов. Впливає і на суб’єкт, і на всі сторонньо-позалінійні об’єкти; а ще ставить на коліна нації.
Мій двомісячний довсід читання чужих листів показує, що люди сприймають зміни по-різному. Іноді досить різко та скептично. І я зрозумів, що листи з холодним запохом приміщень та аж надто розбірливим почерком містять в собі багато цинізму:

«…Не бачу нічого дивного у проголошені незалежності. І для чого всі ці мітинги? Все як було, так і залишиться. Моя прислуга так само ходить на робту, в пресі я так само читаю лише вигідну для СССР інформацію, всі так само кричать про неіснуюче право вибору, а підлітки палять цигарки за моєю конторою. Нічого не змінилося».

Лист ні від кого. Власник не підписався. Та й сенсу було підписуватися?
Мене вже починає хилити на сон, але ще один лист я відібрав і, напевно, прочитаю його. Надто вже велика спокуса, аби втриматися, щоб не прочитати чужу душу, адже саме вона заклеєна в конверті?

«…Любий брате, патріотизм підскочив непомітно. Я думав люди просто черз втому беруть участь у протестах, а насправді їх веде туди якесь дивне почуття вогню біля серця. З мамою не все добре, зарплати не затримуються. Її здоров’я ще на початку серпня погіршилося. Туберкульоз забрав у неї всі сили, але кожного разу, коли чує новини по радіо, у неї з’являється усмішка. Вона жартома каже, що доки не почує про офіційну незалежність України помирати не збирається, а коли наша держава стане назалежною, то з волею в серці померти легше…»

Мої повіки вже атоматично заплющуються. Я дістаю клей, макаю туди пензлик та, склавши листи вчетверо, заклеюю конверти. Потім, втішений новинами, лягаю в ліжко й моментально поринаю у міцний сон. До побачення.

—-

 

Постріли

 

Постріли, крики, біль, відчай… Війна. Розповідаючи про неї, очі моєї бабусі завжди ставали надзвичайно сумними. Дивились кудись… Ніби бачили минуле. Я чула безліч історій про жорстокість гітлерівців, про криваві розправи Сталіна, але ніколи не спостерігала такого страху перед війною як тут, в очах бабусі.
Буває, сиджу на кухні, спостерігаючи за тим, як вона вправно варить борщ (най- смачніший у світі). І тільки після того, коли пообідаємо, помиємо, повитираємо посуд, розставимо все на полиці (в цьому домі, скільки себе пам’ятаю, кожна річ має своє незворушне й незмінне місце), зручно вмощуємось в старих-престарих, але ще таких зручних кріслах, починаємо нашу звичну розмову. Розмову, де мало слів, але багато взаєморозуміння. Бабусині очі знову вдивляються в невидиме вікно минулого.
Одного вечора я прийшла до бабусі без попередження. Тихенько постукала в старі
дубові двері. Шурхіт наближався, ставав гучнішим, явним. Загриміли замки, застібки; дзвінка не було, бабуся не любила нічого сучасного, вона казала, що всі ці «новомодні штучки» не пасують до її оселі. Відчинивши, мала розсіяний та водночас збентежений вигляд. Якусь хвилину вона постояла, ніби щось зважувала, а тоді жестом запросила зайти.
На столі у вітальні було розкидано ( що зовсім не характерно для вкрай педантичної бабусі) 3-4 фотоальбоми й безліч світлин. Я зовсім розгубилась, можливо, я прийшла невчасно, можливо, бабуся хотіла побути з цими усміхненими людьми на самоті. Але цікавість зла штука. Думки плуталися, а вуста стиха прошепотіли: «Бабусю, розкажи про дідуся».Очевидно, моє прохання зачепило її, здалося їй недоречним. А, можливо, завдало щемливого болю. Бабуся ніколи і нікому не розповідала про дідуся, це була «закрита тема» в родині. «Пішли, я запарю тобі чаю».
Сотні разів я спостерігала за тим, як бабуня порається на кухні, мене дивували її вправність та грація. Сьогодні ж вона робила все так, наче вона тут вперше.
Під час чаювання вона принесла фотокартки. Якийсь час ми мовчки дивились одна на одну. Бабусин погляд блукав десь за моєю спиною.
Того дня ми так само сиділи на кухні й пили чай. Стукіт у двері розірвав розмову. Дощ, що вигравав мелодію спокою, змінивсь грозою й кидав раз у раз блискавиці.
Знову мовчання. Мене долали сумніви, чи варто продовжувати . Але бабуся заговорила сама:
– Це були німці. Вони ввірвалися в дім разом з холодом і дощем, топтали чистий килим, белькотали щось своєю мові. Жестом наказали чоловікові одягтися та повели його кудись, навіть не дали попрощатись. Відтоді я його не бачила. Він «зник безвісти», як зараз люблять казати. Ця історія, як стара, розірвана книжка з пожовклими сторінками.
Ми сиділи, пили чай та слухали дощ. Кожен думав про своє, про розтоптану брудним чоботом, а в когось ще тільки почату книгу. У кожного власний зміст, особливий, складний, світло-темний і кольоровий, сповнений сподівань і таємниць водночас…

—–

Чорне і біле

Весна. Дерева, залиті збитою піною цвіту, бджоли вимішують аромати тендітними крильцями… Стрімке буяння природи сповнює мене силою. З неймовірним зусиллям відриваю свій погляд від краєвидів і пришвидшую хід.
Ось і вона, приземкувата маленька хатина радо зустрічає мене старечим потріскуванням. Тут, серед тиші й спокою, живе особлива жінка.
Спершу цю історію я почула від тата (він любив розповідати на ніч, замість казок, різні історії). Уява вимальовувала в моїй маленькій голівці жінку-воїна, кремезну, сильну…Ну ніяк не вірилося, що рубає сосни в Сибіру вона, наша бабуся Ганя. Тендітна, завжди привітна, з чудним голосом, що заливав кімнату по самі вінця.
Я прямувала до неї. Мушу, зобов’язана розпитати, що ж рухає людину на шляху до подвигу, що змушує наражатись на смертельну небезпеку.
Бабуня зустрічала мене вже на подвір’ї, старий Сірко – найкраща сигналізація! Вона щиро усміхається своїми пошерхлими губами, коло очей з’являється мереживо вічності .
Мій запал втоплюється в горнятку теплого молока…
Ми ріжемо яблука й стиха розмовляємо.
Наша сім’я жила в великому будинку, мала господарство й багато чорної землі, на якій зранку до чорної ночі працювала аж до чорної втоми. Але за працьовитість нова влада нас нагородила одним лаконічним словом – куркулі.
Вся моя вина в тім, що любила свій край, що допомагала тим, хто боровся. Вояки ОУН-УПА переховувались в наших волинських лісах. Я ж розрізала марлю на бинти, аби перев’язати рани. Але кілометри білих сувоїв наскрізь вплели мене в історію. Криваву і суперечливу.
Земля мстить, я дорікала їй за чорноту, хотіла щось змінити, зняти полуду з людських очей, простелити білий килим справедливості.
Все відбувалося ніби не зі мною. Складалося враження, що я відсторонено спостерігаю.
Вояки, заплакані очі матері. Арешт. Справа, допити…потяг, що веде в безкінечність, а за вікном білим сувоєм розкинулась земля…
Сибір. Лісоповал. Сніги виїдають очі прозорістю. 10 років мене перевиховували на «радянського гвинтика»… Бабуся похапцем стерла пекучу сльозу.
А ходімо, внуцю, вечеряти.
Сонце червоним пекучим диском котилося до заходу. День згасав.

—–

 

НВК ЗОШ І – ІІІ ступеня № 3 – ліцей

 

Твір на тему: «Доля моєї родини у долі України»

Учениці 3 -В класу Іванюк Валентини

 

м. Володимир-Волинський

Іван Миколайович Боберський
(14.08.1873 – 17.08.1947)

В нашій країні завжди жили, живуть і будуть жити люди, які присвячують все своє життя і творчість для свободи, добра і прослави України. І одним із таких людей є Іван Миколайович Боберський – засновник української фізичної культури і спорту. Він – рідний брат Юліана Миколайовича Боберського, прадідуся моєї мами.
Народився Іван Боберський 14 серпня 1873р. в селі Доброгостів, що на Самбірщині, в родині священника.
В багатодітній родині виховання було суворим, від дітей вимагали: бути слухняними, досконало і естетично виконувати свою роботу, дотримуватись слова, шанобливо ставитись до інших, бути заощадливими, охайними, турбуватись про інших… Якщо ці вимоги не виконувались, існувало правило: «байдужий не має спокою». Найгіршим гріхом вважалась брехня. Крім обов’язків, що встановили батьки, дитина повинна була визначити собі завдання на наступний день, думати про мету свого життя. Звичайно, така система виховання сприймалась дітьми, як надмірно сувора. Але згодом всі усвідомили, що таке виховання – є найціннішим подарунком батьків. Завдяки йому у маленького Івана формувалось почуття відповідальності, зміцнювалась сила волі, звичка жити у самодисципліні, бажання бути корисним для родини, для людей, для України. Саме так виховувався Іван Боберський.
Початкову освіту здобув у школі міста Самбора, потім вчився у гімназії. З 1895 – 1899р.р. навчався за кордоном, в Австрії, де здобув фах вчителя фізичного виховання. Вивчав системи фізичного виховання у Чехії, Німеччині, Швеції, Франції.
В 1899р. повернувся до Львова, де викладав німецьку філологію і фізичне виховання. Прищеплював своїм учням любов до Батьківщини – України, до її мови, до традицій, добивався, щоб його вихованці були національно свідомими українцями, здоровими як фізично, так і морально.
З 1901р. І. Боберський розпочав активну діяльність в галузі розвитку спорту в Галичині. В 1903р. започаткував у Львівській академічній гімназії футбольну команду «Україна» і дав цій грі назву «копаний м’яч». В наступні роки написав посібник з різних видів спорту, в якому описав різні методи і прийоми виконання фізичних вправ, щоб вони приносили користь для зміцнення здоров’я людини.
У 1908 – 1914р.р. Іван Боберський був головою товариства «Сокіл – Батько». З його ініціативи були створені нові спортивні структури, набули поширення і розвитку окремі види спорту, товариства, клуби. Його учні заснували перший український спортивний гурток, де набули розвитку легка атлетика, футбол, бокс, хокей на траві, лещарство (вид спорту, в якому використовуються лижі або сноуборд), мандрівництво та санний спорт. Професор Боберський допомагав організовувати аналогічні гуртки у різних містах і селах. Він перший приділив увагу залученню до спортивно – гімнастичних товариств жінок. Завдяки йому у Західній Україні щодо організації цих товариств було засновано 974 сокільських гнізд й близько 800 січових товариств.
З ініціативи Боберського у 1911р. «Сокіл – Батько» у Львові розпочав викуп земельної площі для спорудження спортивного майдану. Згодом – це стадіон «Динамо».
На схилі віку працював над спогадами та впорядковував свій багатий архів. Помер Іван Боберський 17 серпня 1947р. в місті Тржич (Словенія).
Завдяки заслугам, його ім’ям названо вулицю в місті Львові, в 2013р. була відкрита пам’ятна таблиця на будинку, де він мешкав (вул. Драгоманова 23).
Львівський державний університет фізичної культури влаштовує змагання на честь Івана Боберського. Запроваджена почесна відзнака ім. І. Боберського, яку отримують особи за окремі заслуги перед львівським державним університетом фізичної культури, українським спортом, наукові, навчально – методичні та просвітницькі досягнення у царині досліджень української національної фізичної культури.
Нещодавно в містах України, в тому числі і у Львові, відбулося вшанування пам’яті Івана Боберського – 140 років з дня народження засновника української фізичної культури і спорту. Серед запрошених шановних громадян міста Львова була і наша родина.
Я дуже пишаюсь своїм старовинним корінням предків. Люблю їздити на велосипеді, грати в м’яч, вчуся грі у теніс. Мене все цікавить і я ще не знаю ким стану, але буду намагатися вирости здоровою, корисною для суспільства людиною.

—–

Оновлено: Липень 25, 2015